Військово-патріотичний спортивний клуб
"Каскад"


КОЗАЦЬКА РЕСПУБЛІКА СЕМЕНА ПАЛІЯ

 

В середині 80-х років XVII століття на обрії українського політичного життя піднеслися дві видатні постаті: Іван Мазепа і Семен Палій.
З їхніми іменами пов'язана ціла доба виборювання незалежної держави й об'єднання України, остаточно розірваної навпіл Андрусівською угодою 1667 і «Вічним миром» 1686 року.
їхні долі, такі не схожі між собою, неодноразово перехрещувалися, а шляхи до кінцевої мети, здавалося б, спільної, виявилися різними і привели обох до політичного двобою, в якому переможця не було, а трагічно програла Україна. Так сталося, що майже однолітки, вони одночасно стають господарями великих територій: Мазепа в липні 1687 року обирається на Коломацькій Раді гетьманом Лівобережної України — Гетьманщини*, а Палій від 1685 року — фастівський полковник, бо переселяється зі своїм полком на Правобережжя, на Фастівщину, і стає фактичним володарем Південної Київщини — Паліївщини. Своєю резиденцією полковник обирає невелике містечко на Унаві — Фастів.
Становище в Україні тоді визначали кілька вагомих обставин. Це політичні відносини з Москвою, які від 1687 року регламентувалися так званими Коломацькими статтями, за якими Україна втрачала право вільних дипломатичних стосунків з іноземними державами (найперше з Польщею і Кримським ханством). Характер взаємовідносин для Лівобережжя визначала Москва. Коломацькі статті вперше позбавляли гетьмана державницької влади і, таким чином, скасовували державність України.
Уперше вимагалася участь козацьких військ у всіх війнах Росії, вперше заперечувався режим державного кордону між Україною і Росією, вперше гетьман мусив сприяти змішуванню двох націй. Отже, Коломацькі статті набагато чіткіше, ніж раніше, демонстрували імперські цілі Москви.
Хоч Мазепа підтримав Коломацьку угоду, але, разом із тим, як визначають історики, він не давав статтям бути зреалізованими до кінця. Цікаво аналізує цю ситуацію О. Оглоблин:
«Коломацька угода... була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну... І лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишалася нечинною».
Найбільшою заслугою І. Мазепи є те, що він зміг протягом усього свого 21-річного володарювання втримувати процес перетворення України на просту внутрішню колонію Росії. Роки його правління позначені політичною стабільністю та економічним зростанням.
Як один із найбільших українських політиків-інтелектуалів доби козаччини, І. Мазепа витворив нову генерацію освічених урядовців та культурних діячів — людей, яких надихала державницька ідея.
Але все-таки Україна, її військові сили були втягнуті у московську політику і вже на першому етапі — у воєнні походи проти Криму. Чорноморська проблема розв'язувалася в інтересах Москви. Війська на південь йшли через Україну, завдаючи збитків господарству, селянам; чимало людей гинуло у боях; після невдалих походів 1687, 1689 років татари робили спустошливі набіги на українські землі.
Мазепа був причетний до перших походів, за невдачі яких розплатилися Голіцин і Софія, прискоривши перехід влади до Петра І. Але Мазепа вистояв. У наступних походах вже брали участь, окрім лівобережних полків, і правобережні на чолі з полковником Палієм (1690,1692,1693 і 1694 рр.). В них Палій виявив себе талановитим воєначальником, здобув славу і безперечний авторитет. Ці походи, що проводилися спільними силами правобережних і лівобережних козаків, були дуже успішними, в них виявилася настійлива потреба об'єднання України. Проте ця справа наражалася на труднощі, як об'єктивні, так і суб'єктивні.
Семен Палій належить до тих історичних діячів, які ще за життя стали легендою, чиї діяння живуть у пам'яті народу, у фольклорі. Народна фантазія наділила Семена Палія надприродною силою, чудовими рисами характеру — людяністю, демократизмом, хоробрістю, військовим талантом: він стріляє з гармат, заряджаючи їх «навхрест», незримо проїжджає через ворожий стан. Сила його така велика, що жодний кінь, окрім його власного, не може втримати на собі богатиря — падає на землю від одного його дотику. Ніхто не міг ні перемогти героя, ні взяти в полон. Його не брала куля. Шабля Палія важила п'ять пудів, кухоль, з якого він пив, був з піввідра.
Але хто ж він був насправді, фастівський полковник Семен Палій?
Документальні свідчення про Палія *, на жаль, досить скупі. Особливо ті, що стосуються першої половини його життя. Так, відомо, що С. Палій (Паливода) народився в козацькій родині у м. Борзні, на Чернігівщині, мав невелику спадщину — садибу і землю. Навчався у Києво-Могилянській колегії і був людиною досить освіченою, все життя горнувся до книжки. (У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України зберігається велике Євангеліє, подароване О Палієм церкві с. Музичів).
Овдовівши, наприкінці 70-х років опинився на Запоріжжі і відзначився там як організатор і козак, начебто там і здобув собі прізвище «Палій».
Польський король Ян III Собеський**, відновивши 1685 року козаччину на Правобережжі, сприяв залюдненню краю, спустошеному війнами, наїздами шляхти і кримчаків. Семен Палій переселився зі своїм полком на Правобережжя і закликав сюди переселятися з різних районів України. До нього йшли також люди з Польщі і Молдови, Білорусі і Росії. Цілі села переходили під його владу, «покозачувалися».
Палій був будівничим і господарем. Резиденцією, опорним пунктом своєї козацької республіки він обрав Фастів, зважаючи на географічне розташування міста, наявність тут фортеці. Край заселявся швидко.
Унікальне лейпцизьке видання 1774 року «Histoire de St. Jablonowski» вміщує план міста Фастова 1689 року.*** На ньому позначені: стара фортеця, центральна площа, місце резиденції, костел, грецька церква св. Трійці, фортифікаційні споруди і численні брами — Київська, Білоцерківська, Озерна. Фортецю обкопали глибоким яром, наповнили його водою. На ніч розводили мости. (На жаль, в сучасній міській забудові від фастівського городища майже не залишилося слідів).
Навколо Фастова виростали білі чепурні козачі слободи. Селяни і рядові козаки освоювали ліси, ставили в них засіки і хутірці, заводили пасіки, намагалися закріпити за собою землю.
Розвивалися ремесла. Козаки шевцювали, кравцювали, ковалювали. На річці встановили сукновальню. В лісах довкола Фастова було чимало ягід, дикого меду, грибів, удосталь дичини, а в річці Унаві — риби.
Пана полковника у ті дні могли бачити серед тих, хто копав ставки, гатив греблі, зводив будинки, рівняв шляхи... «Я знайшов цей край пустелею й працював коло Хвастова, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіялися збіжжям, число мешканців зросло... й церкви Божі я побудував, і прибрав на славу Божу», — писав С. Палій в одному з листів до І. Мазепи.
Як вважають дослідники, Палій, скориставшись становищем, скасував у своїх володіннях дідичні права польських панів на землю і селянську працю. Фактично в цьому краї почало формуватися вільне фермерське господарство. Руйнувалася економічна база польського панування в Україні. Зберігалися лише права київських монастирів. Селянство звільнялося від економічного визискування польських магнатів. Уже під 1688 роком документи засвідчують перші серйозні зіткнення С. Палія з польською шляхтою. Згодом — повну незалежність козаків у діях і навіть намагання обмежити шляхту в правах: «Палій розпоряджається у Фастові, всіляко обмежує шляхту, розбійничає зі своїми людьми, змушує Київське біскупство і все воєводство платити йому податок».
Податки на шляхетські маєтки накладалися різні: «борошно», комірне, медова данина тощо. Йшли вони, в основному, на утримання полкової адміністрації. Паліївщина розбудовувалася. Зростало господарство, збільшувалися врожаї. Республіка вела зовнішню торгівлю хлібом, іншими сільськогосподарськими продуктами.
Економічний і господарський розквіт краю за неповних два десятиріччя був незаперечний. 1692 року у Фастові налічувалося три тисячі дворів, а чисельність полку зросла протягом 1691—1693 років з 800 чоловік до трьох тисяч. Російський священик Іван Лук'янов під час мандрів із Москви до Єрусалиму побував у Фастові в 1702 році. Він залишив таке свідчення про місто тих часів: «Городина хорошая, красовито стоит на горе, острог деревянный круг жилья всего, вал земляной, по виду не крепок добре, да сидельницами крепок... Харчь в Фастове всякая зело дешева, кажется дешевле киевского, а от Фастова пошла дороже вдвоє или втроє...».
І. Лук'янов відзначив високу військову підготовку паліївців (адже навчали козаків досвідчені запорожці), добре озброєння і гарний одяг: «Дуже злодеи зело храбрость показали и почали на конех винтовать, копья бросать, из луков стрелять и из пистолетов, наш караван и турок кругом облетели... до самого городка скакали, не переставали, и турки только головами качают, а выезжали все убраная молодежь». Спізнавши на собі силу козацької зброї та військову майстерність Палія в боях під Очаковим, Аккерманом, Кизикерменом, Бендерами тощо, турки і татари з великим острахом ставилися до нього. Коли священик Лук'янов запросив турків, що його супроводжували, заїхати у Фастів і познайомитися з Палієм, відповідь була така: «...Мы де боимся Палея вашего, он де нас не выпустит вон от себя, тут де нас побьет... У нас де про него страшно грозная слава, да мы де никого так не боимся, что его, нам де и самим хочется его посмотреть образа, каков де он».
Не менш цікаве свідчення залишив нам священик про другу дружину С. Палія — Феодосію. Уродженка Фастова, вона була жінкою енергійною і розумною, в усіх справах допомагала своєму чоловікові. «А как мьі стали приезжать к Фастову, — свідчить І. Лук'янов, — так Палеева жена и выслала к нам навстречу казаков человек с пьятьсот конницы со знаменами и стретили нас верст за пять, а как мы приехали в Фастово и стали за городом на поле, а Палея в то время дома не было, в Києве был. А Палеева жена прислала к нам в таборы яловицу и калачей, и вина, и коням овса. И тут мы стояли весь день. А Палеева жена брала к себе купцов обедать и угостила наших купцов добре».
У1684-1685 роках за сприяння Палія були засновані не тільки Фастівський, а й Богуславський, Брацлавський та Корсунський полки, їх очолили його сподвижники — С. Самусь, 3. Іскра, А. Абазин.
Наприкінці 80-х років козаки визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та інші міста. Поступово козацька держава Палія склала одну третину всієї території Правобережної України.
В одній скарзі (1692 р.) Янові III Собеському доносилося, що Палій «влаштовує коло Хвастова удільну область і заявляє претензії на весь край до Случа».
Територію, зайняту козацькими полками, С. Палій та його соратники вважали незалежною від королівської адміністрації.
На ній встановлювалася політична та економічна влада козацької старшини.
Козацькі полки виникли не тільки як військові, а й як адміністративно-територіальні одиниці з демократичним козацьким ладом. У козацькій республіці С. Палія діяли свої органи козацького самоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання щоденного життя сільських громад. Полковосотенний устрій за тих умов став головним чинником відродження на Правобережжі української державності. Ф. Потоцький небезпідставно порівнював С. Палія з бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той мав «собі в голові удільну державу».
Звичайно, польські магнати намагалися протистояти цьому, скаржилися королю, чинили наїзди, вдавалися до насильства. У 1689 році комендант м. Немирова захопив у полон самого С. Палія. До квітня 1690 року він перебував у в'язниці. Повернувшись за допомогою друзів із полону, Семен Палій активізує політичну діяльність, веде самостійну зовнішню політику. Але шляхта не давала спокою, влаштовувала постійні сутички.
Це вимушувало Палія бути дипломатом. Він підтримував стабільні відносини з королівською владою. Польський король стимулював відродження козацьких структур на теренах Київщини і Брацпавщини у своїх інтересах: реєстрові козаки залишалися на службі у короля й отримували гроші.
У листі з Фастова від ЗО травня 1690 року Палій запевняє короля Яна III у своєму підданстві і просить свого зверхника захистити його від коронного гетьмана С. Яблоновського, скаржиться на білоцерківського коменданта С. Раппе, який, випустивши його з в'язниці за королівським наказом, не віддав йому «...пернач від В.К.М. мило даний, притім ще риштунок оправний і коні, і інші речі...». Наприкінці листа полковник просив Яна III надіслати додаткову плату для його війська, бо 2000 зл., які прийшли перед тим з Варшави, не вистачило.
До речі, завдяки подвижницькій діяльності відомого колекціонера українських старожитностей В. Тарнавського, пернач
С. Палія та дві його срібні чарочки збереглися і сьогодні експонуються у музеях Києва та Чернігова.
С. Палій налагоджував стосунки не лише з королем, але й з іншими представниками політичних кіл Речі Посполитої — з литовським воєводою К. Сапегою, мінським воєводою К. Завішею, коронним підстолієм Ю. Любомирським тощо. До цього спонукали геополітичне становище Правобережної України, затиснутої могутніми державами, тактичні розрахунки, пошук моделі найширшої автономії для України у складі чужої імперії. І в цій політиці, безумовно, не було нічого аморального.
Як головний напрямок своєї зовнішньополітичної діяльності Палій розглядав стосунки з І. Мазепою та московським царем. Він чудово розумів, що перемога над Польщею була можлива лише завдяки об'єднаним силам.
Починаючи з 1688 року, С. Палій через гетьмана Мазепу й особисто кілька разів звертався до російського царя Петра І за допомогою. Але допомоги від царського уряду він не дочекався: розпочалася Північна війна і Петро І, оголосивши війну Швеції, схотів заручитися польською допомогою за рахунок Правобережної України. Територія краю стає розмінною монетою у його планах. Щоправда, московський цар пропонував Палію особистий захист, давав йому у володіння місто Трипілля і землі. Але Палій рішуче відмовився.
Оцінюючи тогочасну поведінку правобережного полковника, гетьман І. Мазепа говорив: «...Палій то на цю, то на ту сторону схиляється і не може нічого твердо і міцно у себе постановити».
Та до того коливання підштовхував Палія сам гетьман. Виступаючи як захисник народу, С. Палій і спирався саме на народ, був виразником інтересів широких верств простих козаків, селян і міщан. Він підтримував православне духівництво, допомагаючи розвивати господарство монастирів, будувати млини. Невипадково 1693 року запорожці казали: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управлятися з усією начальною старшиною... І буде при ньому, як було за Хмельницького». В цих висловлюваннях виявляються, перш за все, інтереси трудової маси козаків і селян, які вели боротьбу із шляхтою, страждали від податків і панщини.
Гетьман І. Мазепа не був популярним серед простих козаків, селян і міщан. Він прагнув збудувати в Україні станову державу, де б козацька старшина була привілейованим станом. Йому імпонували європейські держави з режимом абсолютної монархії. В Палієві Мазепа вбачав суперника і не міг з цим змиритися.
Невдовзі дипломатичні заходи С. Палія з урядовими колами Польщі перестають діяти.
Після замирення Польщі з Туреччиною, яка остаточно зреклася своїх претензій на Правобережну Україну, і підписання Карловецького миру 1699 року король вже не потребував допомоги козаків. Польський сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козаччини.
Палій відмовився виконувати цей наказ. Коли посланці гетьмана Яблоновського з'явилися у Фастові, Палій рішуче заявив: «Я оселився у вільній країні, і Речі Посполитій нема ніякого діла до цього краю. Тільки я, справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут». Так відповісти міг лише справжній володар, упевнений у своїх силах і правах.
Він, як справжній лицар, виступив у вересні 1700 року проти 4-тисячного загону польської шляхти та німецьких найманців, озброєних артилерією, що оточили Фастів. Став поводирем повсталого народу.
Ні цар, ні гетьман його не підтримали. Московський уряд настійливо вимагав від Палія та його спільників припинити боротьбу. Розраховуючи лише на власні сили, фастівчани готувалися до оборони: зміцнювали укріплення довкола міста, заготовляли провіант тощо. Як повідомляє козацький літописець Г. Грабянка, С. Палій вдався до хитрощів: він зробив поруч у лісі засаду і, коли почався бій головних сил, козаки в засаді раптовим ударом примусили шляхту втікати.
Семен Палій добре розумів, що наступ 1700 року — це тільки перший крок. Королівський уряд прагнутиме остаточно знищити правобережне козацтво. Шукаючи підтримки, він терміново налагоджує тісні зв'язки із Запорозькою Січчю, знову звертається до селян і козаків Лівобережжя, Молдови та Білорусі.
Уже в квітні 1701 року Фелікс Потоцький розіслав універсали до сеймиків з попередженням щодо Палія: «...Казацкий полковник Палий, увлекаясь пылким воображением и праздным тщеславием, стремится поступать по следам Хмельницкого, зажегшего факел крестьянской войны».

ГАЙДАМАКИ НА ФАСТІВЩИНІ

Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні;
Закричали гайдамаки:
«Гине шляхта, гине!»
(Т. Шевченко. «Гайдамаки»)

В Переп'яті гайдамаки
Нишком ночували.
До схід сонця у Фастові
Хлоп'ята гуляли.
(Т. Шевченко. «Швачка»)


Впродовж усього XVIII століття Правобережна Україна була охоплена полум'ям народної війни: палали панські маєтки, чинилися напади на транспорти купців і прикордонні корчми, а з іншого боку, були швидкі суди і жорстокі розправи над повстанцями або,як їх називали, гайдамаками.
Фастів і навколишні села, як і раніше за часів Хмельниччини та козаччини, стали осередками цих подій.
У народі зберігалася пам'ять про ці часи. В ній, попри всю жорстокість і жахи, якими супроводжувалася гайдамаччина, повстанці виступали як народні герої-месники, захисники від панської сваволі, покатоличення. В такому ж дусі — народної традиції — писали і перші праці про гайдамаччину українські історики (Максимович М. Розповідь про Київщину; Вісті про гайдамаків та ін.). В романтичному ключі висвітлив цей трагічний сюжет у поемі «Гайдамаки» тоді молодий поет Т. Шевченко (твір уперше повністю видруковано 1841 року).
Та як показали історичні дослідження, розібратися в тому, що являв собою гайдамацький рух, навіть у миті його найсильніших спалахів, розкрити його характер, причини, наслідки виявилося не так просто.
Досить лише навести характеристику гайдамаччини з праці польського дослідника, історика Тадеуша Корзона: «Гайдамацтво було просто розбоєм, і дикі прояви козацького своєвільства виступили в спілці з темним релігійним фанатизмом та утворили справжній хаос у всякого роду відносинах». Таких поглядів дотримувалися і деякі російські історики. Шевченко гірко іронізує:

«Гайдамаки не воины —
Разбойники, воры,
Пятно в нашей истории...»
Брешеш, людоморе!

І потім, переконаний у своїй правоті:

За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний...

Не розіб'є живе серце
За свою країну.

Втім, полеміка про характер гайдамаччини не припинилася і досі.
Найґрунтовніше досліджували у XIX столітті історію гайдамацького руху Володимир Антонович і Яків Шульгін. Вони розглядали гайдамацький рух як протест народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного гноблення в польській державі, що набуло надто тяжких форм. Саме це спричинювало криваву боротьбу гайдамаків з неволею.
Відповідаючи Корзону, Антонович визнавав, що події 1768 року «були дуже сумні», а сцени убивств, хоч би де вони траплялися, завжди викликають огиду кожної хоч трохи цивілізованої і
гуманної людини».
Тому знищення селянами такої маси шляхти і жидів, нелюдські покарання селян з боку шляхетських судів — це, на нашу думку, факти однаково сумні, й над ними треба пожалкувати».
Але далі, вступаючи в полеміку з Корзоном, Антонович каже,що емоції не можуть зарадити історичним дослідженням. Історик мусить відповісти на запитання: «Які ж причини викликали ці
явища, з приводу яких ми так жалкуємо?»
Саме аналіз історичних обставин, що породили гайдамацький рух, має дати його об'єктивну картину.
Правобережна Україна після невдалого Прутського походу Росії 1711 року знов відійшла до Польщі — зруйнована, спустошена. Тут відновився процес колонізації: заселення краю селянами і повернення помісним магнатам власності на землю. Відбувалася реставрація порядків, що існували до Хмельниччини.
Виростали величезні латифундії нової знаті. Роди колишніх магнатів Вишневецьких, Конєцпольських, Собєських зійшли з арени. Їхні володіння перейшли до нащадків. Великі земельні багатства тепер зосередилися в руках Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських та ін.
До середини XVIII століття близько 40 родин магнатів володіли 80 відсотками території Правобережжя. На Фастівщині з'явилися володіння Браницьких, Хаєцьких... Вони мали величезний вплив і весь час вели боротьбу між собою.
Шляхта втратила свої землі і, здебільшого, йшла служити до магнатів орендарями, управителями, адміністраторами, економами.
Спершу, доки заселявся край, селяни звільнялися від податків на 15-20 років. Та помалу «пільгові роки» минали. Нова адміністрація почала збільшувати податки на селян. Все активніше провадилася політика навертання населення до унії або католицької віри. Все це викликало опір. На початок XVIII століття він мав індивідуальний характер — втечі за кордон або помсти гнобителям. Борців, які збирались стихійно ватагами, називали гайдамаками.
Спочатку гайдамацькі загони були невеликими, вели боротьбу розріджено. Формувалися вони у неприступних місцях Правобережної України і Запоріжжя.
З'являлися гайдамаки переважно навесні і діяли до осені.Напади були заздалегідь підготовлені розвідкою, яку вели гайдамаки, переодягнуті у старців, крамарів тощо. Гайдамаки руйнували маєтки польських магнатів і шляхти, палили і захоплювали їхнє майно, знищували архіви, документи на власність, карали на смерть особливо ненависних визискувачів. До гайдамацьких загонів входили козаки, селяни, міщани. Активними учасниками і ватажками цих загонів були, здебільшого, запорозькі козаки.
Гайдамацький рух знаходив глибоке співчуття і цілковиту підтримку у місцевого населення, яке поповнювало повстанське військо, давало провідників, постачало продовольство і повідомляло про небезпеку. Співчувало їм православне духівництво.

В. Антонович подає характеристику однієї гайдамацької ватаги, що діяла 1717 року на околицях Києва. Її очолював запорожець Дзюба. Складалася вона з 15 чоловік, серед яких були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із слугою. Тобто люди різного соціального і національного походження. Вони удавали із себе робітників, які шукали, де найнятися на сільську роботу. А тим часом нападали на купецькі каравани і грабували їх. Під час одного такого нападу вони здобули по 450 злотих на кожного. Розійшлися по селах, поодружувалися й почали господарювати.
Отже, причини гайдамацького руху слід шукати, перш за все, в соціальних і політичних умовах, в яких опинилося українське село від самого початку XVIII століття. Певне значення для розвитку гайдамаччини мала близькість Запоріжжя, підтримка
рядових козаків.
Містечко Фастів на початку століття залишилося власністю єпископа Півницького. Сюди також повернулися єзуїти і шляхта, але працювати не було кому: мешканці Фастова протягом 1712—1714 років переселилися ближче до Василькова, який був у складі Російської держави. Отже, на Фастівщині також з'являються «слободи», щоб швидше заселити опустілі землі.
Але, як і скрізь, «слободи» закінчувалися і напіввільні поселенці ставали кріпаками. До того ж, з поверненням шляхетських порядків відновлювалися утиски православ'я. Життя трудящих містечка ставало дедалі тяжчим.
Перший гайдамацький загін на теренах Фастівщини з'явився 1713 року, очолював його М. Янковський. Відомості про нього дуже скупі: гайдамаки захопили 13 коней у приїжджих купців, забрали речі та гроші в орендаря під Фастовом і попрямували на Брацлавщину. Ще один загін, очолюваний Назаром Яковлевим, діяв 1733 року поблизу с. Снітинка.
Виступи окремих загонів були малоефективними. Згодом розрізнені заворушення гайдамаків почали переростати у масові повстання 1734,1750,1768 років. Архівні документи засвідчують. що спалахи цих повстань кожного разу охоплювали Фастівщину.
Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло 1734 року, коли, після смерті короля Августа II, у Правобережну Україну вступило російське військо разом із гетьманськими полками, щоб добитися обрання на польський престол Августа III. Серед українського населення поширилася чутка, що цариця Анна Іванівна видала грамоту, якою закликала знищити шляхту. Повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь. Очолював його сотник
надвірних козаків князів Любомирських — Верлан. Гайдамаки звільнили Броди, Збараж, обложили Кам'янець-Подільський, з'явилися під Львовом. На Фастівщині, на території Мотовилівського ключа, у 1734 році діяв загін Лазаря Таранця. Аж наприкінці 1738 року російські та польські війська за допомогою зрадника С. Чалого в запеклих боях розбили основні сили повстанців.
Проте на Фастівщині окремі розрізнені загони продовжували боротьбу. Так, 23 червня 1745 року гайдамацький загін Ю. Кологривого та І. Коломійця, перейшовши вночі Унаву, напав на село Кощіївку. Орденар із сім'єю був зненацька захоплений гайдамаками разом з усім майном і грошима.
У 1749 році загін на чолі з Іваном Бородою напав на Фастів,захопив панський замок, реквізував майно на 10 тисяч злотих.
Гайдамацькі напади на панські маєтки тривали безперервно до 1750 року, коли велике гайдамацьке повстання розгорнулося на Правобережжі з новою силою. Неврожай 1749 року сприяв посиленню повстанського руху на Київщині.
З листа Д. Третяка від 13 квітня 1750 року дізнаємося про напад гайдамаків на м. Фастів та їх затримання.
16 квітня 1750 року близько 50 повстанців на чолі з козаком Іваном Хвалунським, довідавшись про те, що у Фастові зібралось на ярмарок багато шляхти і купців, напали на місто.
Повстанські загони були дуже рухливими, це давало їм змогу нападати на панські маєтки зненацька.
Того ж таки року загін із 27 чоловік, очолюваний Олексієм Письменним, зумів непомітно пройти від р. Висі до Фастова понад 200 верст. Переправившись уночі через річку між російськими форпостами, гайдамаки днювали в Лебединському лісі. Наступної ночі вони увійшли в місто і взяли у місцевих панів двадцять п'ять коней.
1754 року ще одного нападу зазнала Снітинка, а в січні 1756-го—знов Фастів.
Найвищим злетом гайдамацького руху стала уславлена Коліївщина 1768 року — широкий народний виступ, що охопив як правобережні, так і лівобережні землі. У травні з Мотронинського монастиря вирушили на північ, у заселені частини Правобережжя,
гайдамаки під проводом запорожця Максима Залізняка та сотника Івана Ґонти.
Коліївщина була грізним опором католицизму в Україні. «Поневаж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більш не осквернялась і щоб не було ворогів на державу», —визначав завдання «коліїв» один із ватажів С. Неживий.
У зайнятих гайдамаками містах і селах створювалися органи врядування, які успадкували риси полково-сотенного ладу. Полковник М. Залізняк розсилав свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мельхиседека Значко-Яворського знаходили відгук серед населення. Ідея об'єднати українські землі, розподілені чужоземними державами, оволоділа повсталими.
У червні-липні 1768 року на Правобережжі діяло близько 30 загонів. На Київщині їх очолювали І. Бондаренко, А. Журба. М. Швачка. Відокремившись від головних сил повстанців, 200 гайдамаків під проводом М. Швачки та А. Журби визволили Фастів
і велику територію довкола нього. Фастів вони зробили своїм головним осідком.
Повстанці зруйнували костел, припинили діяльність єзуїтів, вигнали з міста ксьондзів. До Фастова звідусіль приводили на суд панів-шляхтичів, орендарів, прикажчиків. Важко було врятуватися від гніву гайдамаків. Л. Похилевич наводить такий приклад: коли М. Швачка зайняв Фастів, кілька шляхтичів утекли через кордон в Росію. М. Швачка переслідував їх. На кордоні, у с. Митниці, він вимагав від російської команди видати втікачів. Безсилі
перед загоном повстанців, прикордонники змушені були пообіцяти виконати їхні вимоги. Втікачів урятувала лише допомога, що надійшла з Києва.
Під час вибухів народного протесту гайдамаки ставали організуючою силою. Безперервна партизанська війна не давала змоги вести господарство. Уряд не міг забезпечити внутрішній спокій. Окремі можновладці — Потоцькі, Браницькі та інші — для охорони своїх маєтків створювали збройні загони міліції.
Та повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, а також Лівобережну Україну і Запоріжжя. За цих обставин російський і польський уряди об'єднали свої зусилля в боротьбі з повстанцями. У рапорті графа П. Румянцева Військовій колегії від 15 липня 1768 року про розгром полковником Протасовим гайдамацьких загонів Журби та Швачки зазначалося:
«...собрания таковых разбойников: одно — в числе трехсот
человек состоит в селе Блощинцах расстаянием от Белой Церкви в 15 верстах, а другое — в близи местечка Богославля, также в нескольких стах человек й руководствует оним отаманами: в 1-м Журба, во 2-ом — Швачка. Учинил на них нападение в обоих местах й разбил сии обе партии. В помянутом селе Блощинцах,... на месте их убито до тридцати с атаманом Журбою да поймано шестьдесят четыре человека... взято четыре знамя. две медных пушки й одна чугунная да гаковниц железных пять, тоже, не доезжая местечка Богославля, настигнутих другой партии злодеев, взято шестьдесят восемь человек с двома
знаменами, при упомянутом атамане Швачке...».
В квітні-травні 1769 року повстання остаточно було придушено. Каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Після жахливих тортур був страчений
І. Гонта. Рішенням Київської губернської канцелярії від 25—27 серпня 1768 року М. Залізняка та інших учасників повстання після тілесного покарання вислали на каторжні роботи. Серед них був і Микита Швачка, якого спочатку було вирішено «...колесовать й
живого положить на колесо...», а згодом покарання було пом'якшено: «...бить кнутом, дать сто пятдесят ударов й, вырезав ноздри й поставя указные знаки, сослать в Нерчинск в каторжную работу вечно». Подальша його доля невідома. Розправа тривала і далі. У листі романівського і бишівського старости Антонія Ожги до київського генерал-губернатора за 1769 рік про видачу йому гайдамаків, які вчинили напад на місто Фастів, наголошувалося
на необхідності їх «...ловить й искоренять й до смерти бить».
Наслідки гайдамацького руху були неоднозначні: численні людські жертви, зруйноване господарство, посилення релігійних утисків. Разом із тим гайдамаччина відіграла велику роль у подальшому формуванні національно-визвольних традицій українського народу.
Наприкінці XVIII століття історія України вступила у нову фазу — у складі Російської імперії. До цього призвели занепад і анархія, в якій перебувала протягом усього століття Річ Посполита. Внаслідок трьох поділів її між Росією, Австрією і Пруссією 1772,1793 та 1795 років польсько-литовська держава припинила існувати. Майже всі українські землі, в тому числі і Правобережжя, відійшли до Росії після другого поділу. Це стало можливим через невпинне зростання могутності Росії, особливо після російсько-турецької війни 1769—1774 років, внаслідок репресій протии України, розпочатих ще Петром І, і зруйнування Запорозької Січі, ліквідації автономії за часів Катерини II. Назавжди було заборонено обирати гетьманський уряд, не стало полкового адміністративного врядування, козацької армії.
Довершив цей процес указ Катерини II про юридичне оформлення кріпацтва на Україні від 3 травня 1783 року. Козаки і селяни України потрапили під небачений кріпосницький гніт.

 

 Інформаційна диверсія або чим загрожує насаджування синдрому хохла? 

 

 

Якщо звернутися до міфології, архетипів, казок, то, аналізуючи особливості українського, як тепер модно казати менталітету, приходиш до висновку, що ми маємо справу з двома абсолютно різними архетипами. З одного боку – лицарський ідеал козацтва, глибокі родинні традиції, працьовитість, творчий дух, з іншого – “Моя хата скраю”, “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”, “Чоловіче добрий, у твого сусіда лише одна корова, а ти уже третій раз просиш, щоб вона здохла” і тому подібне. Ці стереотипи настільки протилежні, що стає очевидним, що один з них – істиний, а інший – нав’язаний. Мимоволі спадає на думку поширений казковий сюжет про лицаря, який здобув усі перемоги і з їхніми доказами прийшов до рідного міста, але за крок до воріт він засинає, і його побратими чи брати забирають свідчення перемог і з ними приходять в це місто і все приписують собі. Правда, в нашій ситуації це схоже більше не на сон, а на глибокий параліч, коли розумом ми все розуміємо, а ось хоч пальцем поворушити ми абсолютно не в змозі.

 

Американці кажуть: “Хто володіє інформацією, той володіє світом”. Спостерігаючи за явищами, які відбуваються сьогодні в інформаційному просторі України, все більше переконуєшся, що іде цілеспрямована інформаційна війна, яка має на меті перетворити людей на слухняних, передбачуваних і керованих зомбі, примітивних в інтелектуальному плані, не здатних мислити самостійно, а тому дуже зручних у використанні для всіляких “волевиявлень” та “опитувань громадської думки”.

Тут ніяких перебільшень немає. Спостереження за масованим “оброблянням” людей мас-медіа напередодні виборів, небезпечних моментів (наприклад, виступів опозиції 16 вересня чи 9 березня), масова лотерейна істерія, коли виробляється чіткий стереотип мислення, що ти ніколи не зможеш заробити сам, але гроші можуть впасти з неба, тотальна заповненість ефіру телесеріалами, шоу, іграми на фоні повного зубожіння мас, а також спрямованість програм, де переважає насилля, бруд, інтриги, скандали, наштовхує на висновок, що іде інформаційна обробка глядача і слухача для виховання (чи програмування) особистості з певними стереотипами мислення. І найзручнішим у цьому випадку є так званий синдром “хохла” – негативний self-image нації.

Якщо звернутися до міфології, архетипів, казок, то, аналізуючи особливості українського, як тепер модно казати менталітету, приходиш до висновку, що ми маємо справу з двома абсолютно різними архетипами. З одного боку – лицарський ідеал козацтва, глибокі родинні традиції, працьовитість, творчий дух, з іншого – “Моя хата скраю”, “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”, “Чоловіче добрий, у твого сусіда лише одна корова, а ти уже третій раз просиш, щоб вона здохла” і тому подібне. Ці стереотипи настільки протилежні, що стає очевидним, що один з них – істиний, а інший – нав’язаний. Мимоволі спадає на думку поширений казковий сюжет про лицаря, який здобув усі перемоги і з їхніми доказами прийшов до рідного міста, але за крок до воріт він засинає, і його побратими чи брати забирають свідчення перемог і з ними приходять в це місто і все приписують собі. Правда, в нашій ситуації це схоже більше не на сон, а на глибокий параліч, коли розумом ми все розуміємо, а ось хоч пальцем поворушити ми абсолютно не в змозі.

Нещодавно відбулося нагородження лауреатів премії “Смолоскип” і серед інших була відзначена і робота Дмитра Сепетого із Запоріжжя “Український світогляд”. Серед інших тез у цій роботі дається пояснення існуванню комплексу жертви, який асоціюється саме із психотипом “хохла”. Порівнюючи цей комплекс із образом “чайки-небоги, що вивела чаєняток при битій дорозі”, Сепетий пише:

“Якщо образ сильної української жінки пов’язаний з лицарською традицією, то образ “чайки-небоги” відповідає її занепаду. Цей міф про Україну-жінку з його негативними ознаками, як-то - по?валтована, принижена або вбита жінка-українка, мати, сестра, кохана - утверджується в добу української історії, що в часі збігається з періодом Руїни. Саме тоді в народних думах, неписаній історії України, стають панівними теми загибелі козацтва та руйнації неньки-України, яка втратила своїх синів - захист і опору.”

Разом з тим образ “чайки-небоги” відповідає переконанню тогочасної української еліти про неможливість цілком самостійного існування України, без протекції іншої держави. Авторство образу легенда приписує гетьману Івану Мазепі, пояснюючи таким способом мотиви його рішення про перехід під протекцію Карла ХІІ.

Після ліквідації козацької автономії цей образ продовжував розвиватись і прищеплюватись українцям.

Чому ця система образів так міцно прищепилася до українства, була ним засвоєна, перетворилася на плекання сентименталізму (“сердечності”) та “комплексу жертви”? Сучасний дослідник Микола Рябчук в статті “Від «Малоросії» до «Індоєвропи»: українські автостереотипи” пояснює це так:

“Україна, як і кожна колонія, зазнавала всебічного впливу з боку метрополії, одним із наслідків (і метою) якого було нав'язування «абори?енам» негативного self-image, негативного уявлення про самих себе. Фактично відбувалася своєрідна інверсія стереотипів: колонізований етнос під тиском колонізаторів змушений приймати - й засвоювати як свою власну - чужу систему стереотипів, і то не просто чужу, а відверто ворожу й принизливу. Уявлення колонізаторів про колонізованих як про «варварів», «недолюдей», носіїв «хаосу» різними методами нав'язується колонізованим і поступово стає їхнім власним уявленням про себе, стає вкрай негативним і руйнівним автостереотипом. «Космос» колонізованих таким чином руйнується, і вони справді стають носіями нав'язаного їм «хаосу», з якого мають лише один вихід - асиміляцію й інтеграцію в «космос» колонізаторів, у чужу і, по суті, ворожу, неприхильну до них цивілізацію, або ж - мусять і далі сповняти накинуту їм «хтонічну», «деструктивну», «недолюдську» роль…

І під польським, і під російським правлінням українці перейняли й інтерналізували негативні проекції домінуючих культур, зокрема - комплекс неповноцінності (культурної, цивілізаційної, моральної). Найпоширенішою проекцією з російського боку стали образи «поющей и пляшущей провинциальной Малороссии», «хитрого малороса» (простакуватого, неосвіченого, але меткого, шахраюватого і зрадливого) та «хохлацької галушки» (щось на зразок прізвиська «ні?ер» у США). Тим часом із польського боку сформувався (й утвердився у численних писаннях - від Кристини Перацької до Ґерхарда й Валаха) стереотип українців як бандитів, насильників, анархістів, тупих, неотесаних варварів, яких не торкнулась цивілізація. Відчуття власної неповноцінності й аморальності (зокрема підступності), проектоване колонізаторами впродовж тривалого часу на українців, є сьогодні чи не найболючішою частиною колоніальної спадщини цього краю…

Фактично, в сьогоднішній постколоніальній Україні ми маємо два діаметрально протилежні автостереотипи: гіпертрофовано негативний і - на противагу йому - гіпертрофовано позитивний. Перший стереотип, як уже зазначалося, є прямим результатом інтерналізації «колективної тіні», накиненої колонізаторами. В літературі він досить докладно описаний як «комплекс малоросійства»: визнання значною частиною населення своєї вторинності і підлеглості (генетичної, історично-культурної, політичної, економічної, інтелектуальної) щодо «старшого брата», щодо «великого російського народу»…

Цей стереотип формувався російськими колонізаторами впродовж багатьох століть і з певними корективами був успадкований і розвинений більшовицькими ідеологами. Відповідно до цього стереотипу, український народ трактується як «побічний продукт» історичного розвитку, таке собі «історичне непорозуміння», результат «зовнішньої інтриги» (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, «великим народом» («богоносцем» у царські часи, «оплотом світового революційного руху» в часи совєтські), тобто народом зі спеціальною історичною місією - об'єднати довкола себе усіх слов'ян («слов'янофільство»), європейців і азіатів («євразійство»), весь світ (більшовицька «світова революція»). Зрозуміло, що в контексті такої ідеологеми українці автоматично зараховуються до народів «неісторичних», «безперспективних» і, взагалі, трактуються як така собі гілка єдиного руського (російського) древа, відчахнута від нього лихими історичними силами, а проте в усі часи сповнена іманентного прагнення знову з тим древом зростися і, врешті, злитися - в процесі задекларованого комуністами «зближення і злиття націй».

У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше - російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з'ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе «братерство») й окреслювалось майбутнє (точніше - відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, «злиття» як верховне благо для химерної «недонації»).”


Власне, нічого нового, здається, в цій розлогій цитаті ми для себе не відкрили. Про це говорилося давно, говориться і нині, це всі знають – і не більше. А небезпека криється в тому, що ці процеси тривають і зараз, і щодалі, то з більшою інтенсивністю. І в передусім – завдяки засобам масової інформації, які давно уже зосереджені в руках людей, далеких не лише від української ідеї, а й від України загалом. Придивіться, хто стоїть за провідними українськими телеканалами, газетами, які переважно є російськомовними – і все стане зрозумілими. І американська приказка, про яку ми згадували на початку, набуває іншого, загрозливого звучання. Хто володіє інформацією, той володіє світом, хто володіє світом, той керує світом. А керувати найлегше тими, хто не здатен мислити самостійно, хто є просто споживачами інформації і хто, за відсутності альтернативи, сприймає все на віру, а значить – готовий виконувати закладену в нього програму дій. І для нашої ситуації примітивний “хохол” – просто ідеальний образ.

Зверніть увагу, сьогодні на всіх рівнях іде просто-таки плекання синдрому “хохла”. Вєрка Сердючка в Росії сприймається на “ура”, тому що вона цілком відповідає їхнім уявленням про українців. А тепер полічіть, скільки таких образів існує в нашому інформаційному просторі? Два куми, сержант Петренко і ще низка образів Віктора Андрієнка і його компанії. У Мойсеєнка і Данильця теж переважна більшість смішних недалеких героїв говорить суржиком. І невипадковим є поява в нашому ефірі музичного фільму “Вечори на хуторі близь Диканьки”, де “кузнець” Вакула (до речі, людина, яка грає справді українську за духом музику Олег Скрипка) іде на поклон до цариці, щоб дістати черевички (перший варіант second hand) для Оксани – ще один прояв комплексу меншовартості.

Над цим, може, можна було б і посміятися, якби на противагу цьому явищу існував справжній український гумор. Але ж цього немає, і тому ці пародії сприймаються як єдино правильна реакція на наше життя. І цей негативний self-image, справді, культивується з якоюсь особливою мазохістською любов’ю. І, коли чесно, не варто в усіх бідах звинувачувати росіян: вони просто адекватно реагують на ситуацію. І біда не в тому, що вони це роблять, а в тому, що ми дозволяємо це робити. Та й не тільки в росіянах справа.

Якщо проаналізувати весь спектр розважальних програм (а інших у нас просто не існує, як немає і справжньої нормальної публіцистики), єдиний образ українця, який ми зустрінемо – це придуркуватий сільський дядечко в шароварах і смушевій шапці. Апофеозом цього процесу стала поява кліпу “Я хохол між клятих москалів”, знята російським комедійним колективом “О.С.П.”. Ще раз повторюю – вони нас бачать саме такими. Але хто ми такі, якщо цей кліп з’являється в нашому ефірі?

Цей синдром “хохла” активно експлуатується і в рекламі. Лише кілька прикладів:
- реклама селітри: два кума переставляють дороговказ, щоб інші не знайшли дорогу до селітри.
- реклама торгового дому “Гетьман Розумовський”: “Гетьман Сагайдачний – розгромив турків, гетьман Хмельницький – приєднав Україну до Росії, гетьман Розумовський – найкращі страви.


Особливий блок – це двомовна реклама, яка вважається ідіотською, але на підсвідомому рівні спрацьовує.

“Наша ряба”: жінка, готуючи курку, уявляє, як вона збиткується над чоловіком; чоловік потирає руки, чекаючи смачної вечері. У фіналі він запитує українською: “Чогось сьогодні вечеря смачна”, на що чує відповідь: “Ты кушай, кушай”.

Або реклама мінеральної води: російськомовний внучок запитує бабцю: “Бабушка, а когда ты умрешь”, на що та бадьоро відповідає: “Не знаю, внучку”.

Цей список можна продовжувати на кілька сторінок. Але беззаперечним лишається одне: Україна зникла з інформаційного простору, від радіо і телебачення (про FM і особливо “Радіо “Шансон” взагалі мовчимо). Іде активне насаджування образу “Хохляндії”. Іде відверте програмування. І якщо в часи Шевченка чи Лесі Українки це було не настільки загрозливо, тому що зросійщення торкалося переважно великих міст, а на селі таки знали, що “в своїй хаті – своя правда і сила і воля”, то зараз телевізор є в кожній хаті навіть у найвіддаленішому селі, більше того – він стає чи не єдиним джерелом інформації. Уже зараз люди розгублені, тому що підсвідомість відкидає нав’язувані стереотипи, а свідомість щодня отримує чергову порцію психотропної терапії.

Як цьому протистояти – сказати важко. Але треба, якщо ми не хочемо втратити Україну в українцях. Зараз усі засоби масової інформації аж ніяк не зацікавлені в просування української ідеї – хто від фінансової, хто від політичної залежності. І навіть ті, хто проповідують українську ідею, іноді озираються, щоб не дай Бог їх не звинуватили в екстремізмі. І все ж. треба діяти, і то негайно. Українські ЗМІ сьогодні абсолютно не вписуються в контекст, але саме через те вони й повинні виникнути, як факт звільнення від цього контексту. Це можливо – і “Громадське радіо” довело це. Правда, воно трималося на парадоксальності мислення Кривенка, і невідомо, чи втримає воно й далі ці позиції. Але воно показало шлях. І треба ним іти.

Основне завдання цього ЗМІ – формування позитивного іміджу. Люди готові відчути себе сильними і вільними. Чому така ностальгія за радянським часом? Тому що тоді їм казали, що вони найкращі, найпередовіші, найпрогресивніші, народ-переможець. Так, тоді теж існувало роздвоєння між офіційною пропагандою і реальністю, і люди це відчували, але їм хотілося вірити в краще. Це взагалі притаманно здоровій людській психіці – вірити в свої сили. В можливість неможливого.

Тому зараз варто розпочати формування свого інформаційного простору, позитивного і сильного, який зможе витіснити із нашої свідомості комплекс жертви. І варто подумати, що кожен може для цього зробити. Тут не варто сподіватися на отримання якихось вигод, можливо, перший етап вимагатиме абсолютної жертовності, але це треба робити. Це повинна бути довгострокова програма, яка була б спрямована на майбутнє. Єдине застереження: це повинен бути не віртуальний проект, а практична програма, яка торкалася б кожного. Люди вже не вірять обіцянкам, але вони іще на щось сподіваються, вони хочуть вірити. Можливо, в цьому і полягає феномен Ющенка – він провокує кожну людину до формування власного позитивного іміджу, він дає віру. І якщо вивільнити цей духовний потенціал, прокинутися нарешті – гори можна звернути. Це можна зробити, тільки тоді, коли інформаційний простір буде справді українським, і коли там не буде лукавства і брехні.

Можливо це буде абсолютно парадоксальний проект, але саме ця парадоксальність і захистить його від “інформаційних технологій”, на які поступово перетворюється наше життя – від виборів до якихось рекламних акцій. Треба бути непрогнозованими, непередбачуваними, і в першу чергу – вільними творчими особистостями. І тоді й інші люди навколо нас теж захочуть стати вільними.

 

Первая песня КАСКАДа

(юмористическая куплетная,1998г.)

 

В Фастове спортсменов мало,

Но возник там клуб Каскад.

Хулиганом страшно стало

Идти с нами в фул-контакт.

 

Там Хоменко Юра тренер.

Есть еще инструктора.

Второй Юра –каратюга,

Толик пляшет гопака.

 

Эти парни точно знают -

Рукопашка это класс.

А кто этого не знает,

Посмотрите вы на нас.

 

Мы вас быстро растормозим,

Разогреем, разомнем.

И здоровья станет больше,

Даже нинзи не почем.

 

Вот прошла спартакиада

И мы показали класс,

И хотя нас обозвали

Каскад – шоу групп спецназ.

 

Приходите вы к нам в гости,

Можно много увидать.

Например, наш Миша любит

Через голову кидать.

 

И хотя центнер он важит,

Но в движенье мотылек.

Лишь не попадись случайно

Ты ему под кулачок.

 

Есть задорный парень Рома,

Обхохочишся с ним в миг.

А пока смеяться будешь,

То получишь лоу-кик.

 

Есть Кацо – зовется Вовой,

Весит 40 килограмм.

Но дерется как Сталлоне,

Ножкой машет как Вандам.

 

Есть веселый парень Леша.

Любит с девушкой гулять,

Но целуя нежно губы

Хочет все ж спаринговать.

 

А Олег колхозный бык наш-

Правда, больно отощал.

Сразу видно, что в Трилесах

Спиртзавод давно уж стал.

 

А когда субботник в клубе,

Бригадир у нас Сергей.

Он копает как бульдозер.

Нет работника сильней.

 

Есть у нас девчонка Люба.

Хоть росточком как БрюсЛи,

Но дерется не похуже

Так, что ноги уноси.

 




«Ішов я на пасіку вчора...» 

(гумористична клубна пісня на мотив української-повстанської, 2009-2011р.)


Ішов я на пасіку вчора, ого

Біля вуликів не було нікого, ого

Одні тільки мертвії бджоли, ого

Біля вуликів лежали навколо, ого

Приспів 1:

Ой ви бджоли, ого

Ой ви бджоли, ого

Ой ви бджоли-бджоли вулики мої, ого-го

 

І хто це скоїв таке лихо, ого

Мабуть це сусід комуняка,ого

Піду порубаю на шмаття, ого

Пощади попросить собака, ого

Приспів 1

 

До армії мене призвали, ого

Від ненькіной цицьки забрали, ого

І дали у руки ружо, ого

Але не дали молоко, ого

Приспів 2:

Молоко, ого

Молоко, ого

Ой люблю я згущене молоко, ого-го.

 

До армії був я тупеньким, ого

І зростом для всіх був маленьким, ого

Лиш в армії мужність придбав, ого

Найкращим солдатом я став, ого

 Приспів 3:

Так я став, ого

Я зростав, ого

Звання за званням здобував, ого-го

 

Із армії я дембельнувся, ого

В цивільне життя окунувся, ого

Згущонки швиденько наївся, ого

З сусідом за бджоли побився, ого

Приспів 1


 


ГІМН КАСКАДУ

"Не шукаєм ми легких шляхів"

(слова В.Д. Чередніченка, муз. О.О. Мішкурова)

 

Не шукаєм ми легких шляхів.

Ми стежками чужими не ходимо.

У "Каскаді" виховують справжніх бійців. (2рази)

Україну квітучою зробимо.

 

Не шукаєм ми легких шляхів.

У майбутнє дорогу самі прокладемо.

Не збезчестить "Каскад" славу наших дідів. (2 рази)

Вірність клубу на вік збережемо.

 

Не шукаєм ми легких шляхів.

Жить рабами ніколи не будем.

Не боїться "Каскад" самих злих ворогів. (2 рази)

Честь и славу в звитязі здобудем.

 

 

 

Пластові пісні

 


Цвіт України і краса

Гимн Пласту


Цвіт України і краса,

Скобів орлиний ми рід,

Любимо сонце, рух, життя,

Любимо волю і світ.

Пласт — наша гордість і мрія,

Любий Отчизні наш труд,

Буйний в нім порив, надія,

В Пласті росте новий люд.

 

Приспів: (2)

Браття, пора нам станути в ряд,

Стяг пластовий підійняти,

Славу Вкраїні придбать!

 

Сонце по небі колує,

Знають і хмари свій шлях,

Вітер невпинно мандрує

По України полях.

Ми ж сонця ясного діти,

Вольного вітру брати,

Мали б в безділлі змарніти,

Цілі життя не знайти?!

Приспів.

 

 

Гей, пластуни! Гей, юнаки!

(гімн закарпатських пластунів)

 

Гей, пластуни! Гей, юнаки!

Ми діти сонця і весни,

Ми діти матері-природи!

До нас шумить зелений бір,

В ліси, поля, до вольних гір,

На ясні зорі, тихі води! (4)

 

Гей, пластуни! Гей, юнаки!

Життя — не жарти, не казки,

А праця, бурі і негоди!

Гартуймо ж наш юнацький дух.

Юнацьке гасло: воля й рух!

Ніщо нам лихо, ні пригоди! (4)

 

Гей! Пластуни! Гей, юнаки!

Народу вольного сини,

Сини краси, сини природи,

Не зломимо своїх присяг,

Веде нас гордо вольний стяг

До щастя, слави і свободи! (4)

 

 

При ватрі

 

Сіріли у сумерку півночі шатра,

Застиг, мов у чорному безрусi, ліс,

Лиш ясним промінням іскрилася ватра

I сипала зорям привіт.

 

Над ватрою постаті юні, хлоп'ячі,

Заслухані в золото слів, що лились,

Про славу минулу, про мрії гарячі,

Про волю, що прийде колись.

 

Заслухались кедри ґорґанської ночі,

I гомін ішов по долинах, верхах,

Горіли завзяттям юнацькiї очі,

I сила родилась в серцях.

 

Погасло багаття, горіли ще мрії,

Кінчила свій лет заворожена ніч,

Далеко на сході багріли обрії,

Воскресній зірниці устріч.

 

 

Націоналісти

 

Чуєш – сурми грають, юнаків скликають,

У ряди збирають, "Буде бій!" – звіщають. Гей! *

 

Приспів:

Hаціоналісти – раз, два! Молоді орлята, |

Хлопці, хлопці, соколята! |(2)

 

Україна-мати кличе нас повстати,

Одностайно стати, в бою погуляти. Гей!

Приспів.

 

Hе сумуй родино, не тужи дівчино!

Кличе Україна – наша Батьківщина. Гей!

Приспів.

 

Ми не сплямим роду нашого народу –

І в вогонь, і в воду підем за свободу. Гей!

Приспів.

 

Hе будемо спати, плакати-ридати,

День пімсти, розплати будем готувати. Гей!

Приспів.

 

За нашу Державу, за честь і за славу,

Знищимо криваву Москву і Варшаву. Гей!

Приспів.

 

 

 

Гей-гу, гей-га - таке то в нас життя

 

Гей-гу, гей-га - таке то в нас життя:

Наплечники готові - прощай, моє дівча.

Сьогодні помандруєм - не знаємо самі

Де завтра заночуєм: чорти ми лісові!

Гей-гу, гей-га - чорти ми лісові!

Гей-гу, гей-га.

 

А як прийдеться стати зі зброєю в руках,

Бандера поведе нас - замає гордо стяг:

І сипнемо сто-тисяч у зуби сатані,

А решта люциперу - чорти ми лісові!

Гей-гу, гей-га - чорти ми лісові!

Гей-гу, гей-га!

 

Як впадеш, стрільче, в пастку чи зловишся на дріт,

На всі питання ката давай один одвіт:

Що до ОУН належав - а вождем був Євген -

Щоб слава залунала далеко ген-ген-ген...

Гей-гу, гей-га - далеко ген-ген-ген...

Гей-гу, гей-га.

 

Прапор червоно-чорний це наше знамено:

Червоне – це кохання, а чорне – пекла дно.

Усі дівчата знають пекельні барви ці -

Забути їх не можуть, чорти ми лісові!

Гей-гу, гей-га - чорти ми лісові!

Гей-гу, гей-га!

 

 

Бумдіяра

 

Люблю простори, блиски сріблистих гір,

Вітер в смереках, вогні далеких зір,

Золото ватри, тихії пісні.

 

Приспів:

Бум діяра, бум діяра, бум діяра, бум, бум,

Бум діяра, бум діяра, бум діяра, бум, бум.

 

Прощайте друзі, мило нам гостювать,

Вас не забудем, все будем пам'ятать,

Може зустрінемось, вернемось назад.

Приспів.

 

Не плач дівчино, мені в дорогу час,

Ось поцілую, може останній раз,

Поглянь на хмари, пригадай мене.

Приспів.

 

Знав я самотність, голод і сонця жар,

Всі небезпеки, спрагу і бурі хмар,

Що ж це за доля, що мене несе?

Приспів.

 

Люблю простори, блиски сріблистих гір,

Вітер в смереках, вогні далеких зір,

Золото ватри, тихії пісні.

Приспів.

 

 

Гори, гори

Пластова пісня

 

 

Я люблю волю, простір, далечінь,

Бо я бурлак з далеких поколінь,

В одному місці я не можу жить,

Іти у мандри все мені кортить.

Як заблищить лиш сонце в небесах,

Як зашумить вітрець по деревах,

То в тілі кров моя аж закипить,

Іти у мандри все мені кортить.

 

Приспів:

Гори, гори, життя бурлацькеє,

Життя байдуже, ах, юнацькеє,

Горить над нами сила власная,

Понад усе любов прекрасная.

 

Мене не страшить буря ані грім,

Просторий світ – це є для мене дім,

Я мандрував по горах, долинах,

Голубе небо – це для мене дах.

Мене не спинить море-океан,

Мене не страшить навіть ураган,*

До невигод всіляких я привик,

Моє знам'я – подертий черевик.

Приспів.

 

 

Марш "Звитяги"

 

Ти чуєш: крок карбує ряд,

У ньому всім нам місце стати.

Бо кожен з нас тепер вояк

Народжений перемагати.

Нехай тремтять всі вороги,

Неначе псів брудних ватага.

Навік замовкнуть вже вони:

На їх шляху встає "Звитяга"!

 

Приспів:

"Звитяга", вперед, вперед!

На труднощі не зважай!

"Звитяга", вперед, вперед!

"Звитяга", перемагай!

 

Лише вперед! Нових висот

Кров Святослава вимагає.

Бо хто тремтить, немов осот,

Той не живе і не вмирає.

Нас кличе Русь, її кордон

Для нас дороговказом буде.

І не існує перепон,

Які "Звитяга" не здобуде!

Приспів.

 

Під нами землі прадідів,

Над нами Сонце - лик Сварога.

І нас до лицарських чинів

Веде Залізная Острога.

Клич "Перемога або смерть!"

Луна над нами в цю хвилину.

І ми плекаємо в собі

Звитяжні риси для Вкраїни.

Приспів.

 

 

Не сміє бути в нас страху *

(гімн ОЗО)

 

Не сміє бути в нас страху

і жадної тривоги. - Чому?

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

 

Приспів:

Кладочка, кладочка узесенькая.

Дівчино, рибчино молоденькая.

До дівчини мені близько, мені близько,

Но через стависько.

Вчора дощ, нині дощ,

Завтра буде слизько.

 

Не страшать нас ні в цісарів

Високії пороги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

 

Приспів:

 

А до дівочих ніжних серць

Ми знаєм всі дороги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

 

Приспів:

.

Не святкуватиме ніхто

над нами перемоги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

 

Приспів:

 

 

Найкращі дівчата

 

Найкращі дівчата чорняві,

Бо мають вогонь у очах, ага!

Не гірші за них і біляві,

Бо мають вогонь у серцях, ага!

 

Приспів:

Для пластуна усі дівчата є одні,

Щоб гарна лиш (2) була:

Чорнява чи білява — щоб лиш поцілувала,

А краска неважна, неважна.

 

Чорнява цілує гаряче,

Та лиш на коротенький час,

Білява спочатку не хоче,

А потім не вистарчить раз.

Приспів.

 

Чорнява є легко запальна

І скоро у неї по всім,

Білява жевріє поволі,

Та важко згасити по тім

Приспів.

 

 

Пісня мандрівників

 

Долі кращої не відшукати,

Як по світу білому блукати.

В дружнім гурті не страшні тривоги,

Манять, манять нас нові дороги.

Манять, манять нас нові дороги.

Ла-ла-ла-ла-ла-ла,

ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла!

Є! Є! Є!

 

Наш килим — заквітчана поляна,

Наші стіни — сосен горді стани,

Синє небо — дах над головою,

Любо мандрувати нам з тобою. (2)

Ла-ла-ла-ла-ла-ла,

ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла!

Є! Є! Є!

 

Поклик свого серця не забудем.

Сміх і радість ми приносим людям.

Нам палаци кришталеві зроду

Не замінять гордої свободи. (2)

Ла-ла-ла-ла-ла-ла...

Є! Є! Є!

 

 

 

 

Українські патріотичні  пісні

 

МИ ЙДЕМ ВПЕРЕД


Ми йдем вперід. Над нами вітер віє,
І рідні нам вклоняються жита.
Від радости аж серце млі-і-є.
За волю смерть нам не страшна!

Ми йдем вперед. Над нами сонце сяє.
Гармати б'ють, здригається земля.
І гордість грудь аж розпирає.
За волю смерть нам не страшна!

Ми йдем вперед. Здалека чути гуки.
Гармати б'ють, і крові всюди вщерть.
Не буде більш терпінь, ні муки!
Вперед! - Там воля або смерть!

Дзвенять шаблі, як ясне сонце, сяють,
Гримлять пісні, аж земленька свята
Дрижить під нами дорогая.
За волю смерть нам не страшна!

Ми йдем вперед. Над нами вітер віє,
І рідні нам вклоняються жита.
Від радості аж серце мліє.
За волю смерть нам не страшна!


ТАМ, НА ГОРІ, НА МАКІВЦІ

Там, на горі, на Маківці,
Там вже бються січовії стрільці.

Приспів:
Хлопці, підемо, боротися будемо
За Україну, за рівні права, державу.

Наші хлопці добре б’ються,
Йдуть до бою, ще й сміються.

Йдуть до бою ще співають.
І зі співом помирають.

Наші хлопці наче перла
Заспівали «Ще не вмерла!»

Наша сотня вже готова,
Від’їжджає до Кийова.

Як в вагони посідали,
То вже собі заспівали.

Є в Кийові злота брама,
На ній висить синьо-жовта фана.

Є у Львові усусуси,
Україна бути мусить.

Україна — наша мати,
Ми тя будем шанувати!


Ой у лузі червона калина

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Марширують наші добровольці у кривавий тан,
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Ой у полі ярої пшениці золотистий лан,
Розпочали стрільці українські з москалями тан,
А ми тую ярую пшеницю ізберемо, ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо, ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
То прославить по всій Україні січових стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!


ВЖЕ ВЕЧІР ВЕЧОРІЄ (ЛЄНТА)

Вже вечір вечоріє,
Повстанське серце б’є,
А лента набої
Поспішно подає.

Приспів:*
Ах, лента за лентою —
Набої подавай,
Український повстанче,
В бою не відставай!

На марші цілу нічку,
А в ранку на зорі
Почалися завзяті,
Запеклі бої.

А ворог атакує
І преться вже щосил,
Юнак-кулеметник
Їх вправно там косив.

Як сонечко сходило,
Утомлений юнак
Упав — він ранений —
На земленьку навзнак.

До нього санітарка
Поспішно вже іде,
В обличчя вдивляється,
Його пізнає.

Він в неї вдивляється,
А рана запекла,
Біля кулемета —
Дівчина молода.

Українські повстанці
Боролись, як могли,
Останні набої
Для себе берегли.

Приспів.
Ех, лента за лентою,
Колишеться трава —
Йде армія повстанців,
Йде армія УПА.



МАРШЕРУЮТЬ ВЖЕ ПОВСТАНЦІ

Машерують вже повстанці,
Як давно колись стрільці,
Сяє зброя їх на сонці,
Грає усміх на лиці.

Приспів:
Хто живий, хто живий,
В ряд вставай, в ряд вставай
Визволяти, здобувати
Рідний край.

Тільки зброя дасть нам волю!
Гей юначе, не барись!
В тихих водах ясні зорі
Знов засяють, як колись.

Вже не буде ворог лютий
Розпинати нам братів,
Не вливатиме отрути
В серця чисті юнаків.

Перед нами молодими
Простелився волі шлях,
Пісня лине в небо синє,
Переможно має стяг.


 

Там, під Львівським замком

 

Там, під Львівським замком старий дуб стояв.
Там, під Львівським замком старий дуб стояв,
А під тим дубочком партизан лежав.

 

Він лежить, не дише, він неначе спить,
Він лежить, не дише, він неначе спить.
Золоті кучері вітер шелестить.

 

Над ним стара мати стомлена стоїть,
Над ним стара мати стомлена стоїть.
І до свого сина тихо говорить:

 

"Сину ж ти мій, сину, дитино моя,
Сину ж ти мій, сину, дитино моя,
Були б тя не вбили, якби не війна.

 

Було вас у батька п'ятеро синів,
Було вас у батька п'ятеро синів;
Ти був наймолодший, сину наш, Андрій.

 

Як ти був маленький, батько воював,
Як ти був маленький, батько воював -
Він за Україну голову поклав!"

 

Я ж тебе кохала, я ж тя берегла
Я ж тебе кохала, я ж тя берегла
-А тепер могила тут буде твоя.

 

А позаду неї отаман стоїть,
А позаду неї отаман стоїть.
З повним жалю серцем, тихо говорить.

 

Не плач стара мати, син героєм став,
Не плач стара мати, син героєм став.
Він за Україну голову поклав.


Висока могила, хрест березовий,
Висока могила, хрест березовий.
А на тому хресті Тризуб золотий.

 




 

 
<< Початок < Попередня 1 2 Наступна > Кінець >>

Сторінка 1 з 2

kaskad2


plan kalendar_2019_




Наші друзі


 

ratoborec

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Fasebook 

 

 

 Youtube