Військово-патріотичний спортивний клуб
"Каскад"

Бойові мистецтва України.

    Історія бойового мистецтва в Україні сягає у сиву глибину тисячоліть. У ті далекі часи техніка і тактика ведення бою будувалися лише на прийомах рукопашного бою зі зброєю або й без неї. Професійними воїнами були ті люди які були фізично сильні, спритні, витримані до болю, непохитні перед виснаженням і мали сильний бойовий дух. Не кожна людина могла бути такою, тому наші пращури традиційно поділялися на три основні касти: жерців, воїнів та селян і ремісників. Жерці накопичували та зберігали знання, навчали, виховували та лікували люд. Ремісники та селяни виробляли все необхідне для життєдіяльності народу. Воїни ж цілком присвячували своє життя війні, удосконаленню військової майстерності та захисту народу від ворогів. Спочатку такий поділ на касти виник як вікові функціональні групи всередині родового суспільства, а з часом виникла родова спеціалізація.

 

Початок утворення нашої нації відраховується з тисячоліть до нашої ери. І від тоді, як існували всі раніше перечисленні народності на теренах сучасної України, і ведеться накопичення військових знань і бойових мистецтв, які з часом проявляються у наших пращурів – козаках.

 

Так славнозвісні скіфи були першими воїнами, які прославлялися як найвлучніші лучники. Навіть Геродот оповідає що самого Геракла, під час його мандрівки до Причорномор’я, навчив стріляти з лука один із скіфів. А славнозвісний учасник Троянської війни, Ахілл, сам був скіф родом із Приазов'я.

 

А хто першими стали їздити верхи на конях? … Так, звичайно скіфи. І вони тому в свій час були найсильнішою армією в східній Європі і Азії: Римський історик Павло Орозій (кін. IV— поч. V ст.) писав: «...За 480 років до заснування Риму 753 р. до н. є. фараон Весоз розпочав проти скіфів війну, відправивши попередньо послів оголосити ворогам умови підкорення. На це скіфи відповіли, що було б нерозважливо з боку найбагатшого царя починати війну проти тих, хто нічого не має. Але бідні не бу­дуть чекати, доки до них прийдуть, вони самі рушать назустріч здобичі... В результаті скіфи змусили Весоза тікати в своє царство... Вони спустошили б і весь Єгипет, якби не були затримані болотам і відбиті. Повернувшись відразу назад, вони підкорили всю Азію і обклали її даниною…»

Наприкінці VI ст. до н. є. відбулася війна з перським царем Дарієм Ґістаспом, яка докладно описана Геродотом. Ніхто з сучасників, не сумнівався, що перси зазнали в ній нищівної поразки, хоч і не програли жодної битви. Сам Дарій ледь урятувався з рештками свого 700-тисячного війська, а в античній літературі за скіфами закріпилася слава непереможних воїнів. Знаменитий Олександр Великий  під час свого походу на схід так і не наважився рушити на Скіфію. Щоправда, один із його полководців, Зопіріон, 331 р. до н. є. з тридцятитисячним військом усе ж здійснив похід проти скіфів, який завершився загибеллю війська й самого полководця. Геродот говорив, що «...лише скіфи володіють одним, проте найважливішим для людського життя мистецтвом. Воно полягає у тому, що жоден ворог, що напав на їхню країну, не може ані врятуватися звідти втечею, ані наздогнати їх, якщо вони самі не забажають відкритися». А давньогрецький історик Фукідід (V ст. до н. є.) додавав: «Жоден народ неспроможний устояти проти скіфів, якщо тільки вони живуть між собою в злагоді».

 

Нащадками скіфів були гуни, які пройшлися бурею по всій Європі, будучи примітивно озброєними, але використовуючи незвичайну тактику нападів, обходів і облог армій супротивника. І яскравим образом войовничості яких являється сам Аттіла, покоритель Римської імперії, який неодноразово знищував кинуті на його дикі війська  вимуштрувані елітні римські легіони.

 

 З найдавніших грецькі міфів доходили до нас згадки про таємничих амазонок, жінок-воїнів, які були настільки сильними, що греків проти них змушений був вести сам Геракл. У V ст..до н.е. Геродот у своїй «Історії» також описав амазонок і вивів від змішання амазонок зі скіфами походження народу сарматів. У сарматів, як відомо, дівчата вивчали військове мистецтво нарівні з парубками і жодна з них не мала права виходити заміж, поки не вб:є хоча б одного ворога або помирали неодруженими, якщо їй не довелося виконати це за звичаєм. Що ж до амазонок, то історик Йордан оповідає:«Ці амазонкипідкорили Вірменію, Сирію та Кілікію, Галатію, Пісідію і всі області Азії... Таким чином жінки зі Скіфії оволоділи царствами Азії, які й тримали майже сто років... Саме з цими амазонками, як оповідають, воював і Геркулес, що підкорив собі Меланію скоріше навіть хитрістю, аніж доблестю. … Ці жінки, кажуть, мали своє царство аж до Олександра Великого...»

 

 Як писав Помпей Трог «їхній (скіфів) початок був не менш славний, аніж їхнє владарювання, і подвигами чоловіків вони прославились не більше, аніж жінок; якщо розібрати подвиги чоловіків і жінок, то важко сказати, яка стать була в них більш славною. Вони (скіфи) заснували Парфію і Бактрію, а їхні жінки — королівство амазонок»

 

Оскільки ще від часів Трипілля у наших предків були відчутні сильні впливи матріархату, то виникнення амазонок не стало несподіваним явищем в арійському суспільстві. І існування жінок воїнів на протязі всієї історії України було постійним і невід’ємним фактом боротьби українського народу за свою волю. …..

 

    Після скіфів було не мало продовжувачів військової доблесті протоукраїнців, але найпоширеніше себе відзначили анти, котрі в свій час були настільки вправними і непереможними воїнами, яких наввипередки запрошували до себе на службу римські та візантійські імператори, арабські каліфи та перські шахи. Вони вдосконалили навики бою не тільки в степу, але і на воді, і в лісах і на болоті, використовуючи лише мечі, списи, луки та одягаючи на себе шкіряні обладунки. Саме антів з часом і називають слов’янами та русами, непереможними воїнами північних степів та лісів Готський історик Йордан зазначав, що «слов’яни переважають германців як тілом, так і духом, б’ючись з ними зі звіриною лютістю».

 

 Потрібно також пам’ятати, що бойова майстерність з часом мадіфікувалась і воїни почали ділитися за військовою спеціалізацією. Але бойові мистецтва були притаманні не лише воїнам, але і жерцям. Волхви - жерці, які вшановлювали богів природи і захищали віру і свій народ, використовуючи систему боротьби без зброї з використанням внутрішніх резервів людини. Візантійський історик так описує бойову вправність слов'янських жерців: „Ті з волхвів, котрі живуть у лісах, а не в містах, володіють руками своїми і ногами з таким успіхом, що можуть протистояти голими кінцівками мечам і списам десятків озброєних гоплітів... Володіють волхви руками своїми і ногами з такою силою, що перед ними не встоїть жоден воїн...". В літописах зазначалось, що волхви були наділені надприродними властивостями: могли довго обходитися без їжі, перетворюватися у різних тварин, птахів, уміли літати,  пересуватися під водою, читати людські думки та багато іншого.

 

При храмах сколотського бога війни Арея (Арія), якого пізніше стали називати Ярилом, існували спеціальні дружини жерців-воїнів. Є згадки про такі дружини жерців-воїнів і при храмах інших слов'янських богів. Саксон Граматик свідчить про існування таких загонів: «... для його [Святовита] було призначено триста кінних воїнів та триста піших стрільців, що билися в ім'я Боже як його військо ». У таких волхвів-воїнів існувало потужне бойове мистецтво, яке розвивалося при храмах подібно до мистецтв шаолінських монахів у Китаї. Існували у слов'ян навіть жриці-воїни - діви-вогнеслужительки, котрі були «навчені знань витязівських» і навиків амазонок..

 

З початком прийняття християнства давні святилища почали занепадати, волхви пішли в народ, почали передавати своє бойове мистецтво простим людям. Так відома легенда про Іллю Моровця — Моровлянина, якого московські історики перехрестили на Муромця, хоч назва Моровець походить від поселення Морониськ на Десні біля Чернігова, свідчить  що Ілля, незважаючи на свою неміч, устав і подав воду волхву, а потім і сам випив та вмився нею, то дістав „силу велику" і став богатирем. Це змальовує  опис передачі великих знань від вчителя (божого чоловіка) до учня. Аналогічні сюжети з великою частотою повторюються і в багатьох інших українських легендах та казках, що свідчить про масовий характер цього явища.

 

А саме слово бога-т-арій  вказує на „воїна Бога" — Божу людину тощо. І тому, коли люди дивувалися силі воїнів, то казали, що таку силу їм давав сам бог. Але силу вої плекали з дитинства, розбуджували її певними діями та вправами і сила з’являлась під час екстремальних обставин: спасіння свого життя чи друзів, любов до батьківщини та рідних, прагнення до волі та перемоги.

 

 Досконало володіли таким умінням та здібностями послідовники вчення волхвів – характерники.

 

За часів польської та московської окупації заборонялося навіть вживання цього страшного для окупантів терміна. Так, у виданому вже 1987 року „Українському радянському енциклопедичному словнику" слово „характерник" відсутнє. Натомість є такі потрібні та важливі для українського народу слова, як "харакірі" спосіб традиційного самогубства японських самураїв. У поемі „Хустина" Тарас Шевченко, згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його — „характерник з Січі". Якщо ж це слово і згадувалося в творах чи оповіданнях, то майже завжди в негативному значенні, як чаклун, ворожбит, людина, яка пов'язана з темними силами. А в старовинних історичних джерелах під „характерниками" розуміли, насамперед, воїнів, наділених надзвичайними можливостями.

 

Корені характерництва прийшли до нас з тисячолітньої давнини, з часів великого переселення арійських племен. У Ведах, давніх арійських писаннях, говориться, що серед другої касти кшатріїв-правителів-воїнів існують загони, основу яких складають махаратхи — могутні воїни, здатні поодинці боротися проти тисяч. Лише вони володіють всіма п'ятьма видами зброї: мечем чи палицею; списом чи дротик; знаряддям для метання стріл; великими метальними машинами; містичними стрілами „астрами", зарядженими духовною енергією ведичних мантр. Оскільки префікс „ма" в санскриті означає: „великий", то „харатхи" і є ті самі характерники магічні воїни.

 

Саме так їх і описує Д. І. Яворницький у своїй „Історії запорізьких козаків": „...серед них завжди були так звані „характерники", котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі „характерники" могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих „верцадел", жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав'язаних чи навіть зашитих мішків, „перекидатися" на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні тисячі верстов".

 

Характерниками ставали, як правило, люди з унікальними екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу та телепатії. Візьмемо, наприклад, описи Івана Сірка чи Семена Палія: „Сірко великий воїн був. Той знав, хто що дума. Ото там по тім боці Дніпра були татари... Та як задумують вони було воювати, то Сірко і каже козакам: — Збирайтесь докупи. Бо на нас уже орда піднімається. Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і не одруба — тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари, які міри проти нього вживали, та так нічого і не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали..."

 

„Розповідають, що Палій був силач, високого зросту, плечистий, „горластий" і страшний на вигляд; і був він в битвах від­чайдушно хоробрий. Йому вартувало лише подумати перемогти  кого-небудь — і перемога вірно залишалася за ним"

 

Характерники були представниками особливого вищого стану козаків, наділені таємними військовими знаннями та посвячені у магічні ритуали та обряди, які були нічим іншим як унікальною і надзвичайно складною системою психофізичної підготовки воїнів.

 

 На Запорізькій Січі школою характерництва був славнозвісний Пластунський курінь, в якому характерники вишколювали зна­менитих козацьких розвідників-пластунів, вчили їх характерництву та унікальним бойовим мистецтвам „Спас" та „Бойовий гопак", які дозволяли їм виживати та   виходити   переможцями   з будь-яких ситуацій. До речі, про цей курінь за радянської окупації було заборонено навіть згадувати. Ніхто не досліджував й етимологію самого слова „пластун". У радянських енциклопедіях писалося лише, що пластуни — це піхотні частини Чорноморського, а пізніше Кубанського козачого війська,  котрі і несли сторожову службу на Кубані. Причому замовчувався той факт, що Пластунівський курінь існував на Запорізькій Січі з початку її заснування. 1 пластуни не впали на Кубань з неба, а прийшли туди вже сформовані, як самобутня формація розвідників саме із Запорізької Січі.

 

На жаль, збереглося небагато даних про діяльність пластунів на Запорожжі, і цьому є об'єктивні причини. По-перше, окупаційна історіографія, намагаючись зобразити Запорізьке військо збіговиськом свавільних втікачів-кріпаків, котрі не хотіли працювати „на пана", всіляко затушовувала наявність у запорожців серйозних військових інституцій, в тому числі розвідувальної організації, та й ще й такої, корені і традиції якої сягають у далеку давнину. Другою причиною було те, що самі пластуни намагалися оберігати свої таємниці від сторонніх очей. Адже вони були, в першу чергу, розвідниками, а які розвідники будуть виставляти напоказ усім свої секрети.

 

Щодо військового мистецтва пластунів, то воно було визнане одним з найпотужніших у світі. Недаремно спосіб непомітного підповзання до цілі в багатьох арміях і сьогодні називається «по-пластунськи», а їх бойові прийоми вивчаються в багатьох розвід школах світу. Окрім того, що козаки першими в світі застосували стрільбу з коліна, окопування, перехресну стрільбу і навики підводного плавання, то пластуни володіли і навичками бою зі зброєю і без зброї, вміння маскуватися, перевтілюватися, читати сліди, стріляти на звук, відмикати любі замки, гіпнозувати і навіювати – і все це тільки частина тих знань.

 

Більш висвітленою діяльність пластунів почалася лише після їх переселення на Кубань після знищення Катериною ІІ Запорізької Січі. Це сталося лише тому, що кубанські плавні були доступні для московської адміністрації, котра почала слідити за діяльністю козацтва. І вони зазначали: «Але про пластуна, котрий існував з перших днів козацтва, кім козаків, ніхто не знав. Ці люди, роблячи серйозні справи для товариства і Батьківщини, не кричали про себе і не розповідали про свої, інколи неймовірні подвиги.»

 

Багато е ще свідчень про бойову майстерність українських воїнів, таких як гайдамаків, опришків, воїнів УПА, які в бойових діях використовували бойове мистецтво Аркан. А ближче до сучасності потрібно згадати, що воїни Радянської армії, а тепер і Збройних Сил України використовують вдосконалену систему східних і слов’янських бойових мистецтв, яка називається Рукопашним боєм.

 

 

kaskad2


plan kalendar_2019_




Наші друзі


 

ratoborec

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Fasebook 

 

 

 Youtube