Військово-патріотичний спортивний клуб
"Каскад"

Військові дисципліни

 Козацький спецназ – пластуни


Вони були відмінними розвідниками та стрільцями, витривалими воїнами та… гарними психологами.


Сьогодні бойове використання, що вже стало практично безперервним та збільшення значення сил спецназу у збройному протистоянні з сепаратизмом та екстремізмом усіх видів є об'єктивною реальністю. Однак в період Великої Кавказької війни XIX століття ефективно діяв свого роду козацький спецназ – пластуни ( від слова пласт, тобто лежачі пластом) – піші команди та частини Чорноморського, а потім і Кубанського козацького війська.

Головна задача пластунів була в тому, щоб зберегти станиці від неочікуваного нападу кавказьких горців. З цією метою вони були забов'язані вести постійний нагляд за кордонною лінією з таємних місць-схованок, лягати своєрідним живим капканом на дорозі можливого проникнення врага у козацькі земель.

 

КОМАНДИ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Однак одним наглядом зі стаціонарних пунктів задачі пластунів не обмежувалися. В спекотне літо та у сувору зиму вони здійснювали рейди по вражій землі, патрулювали по обом берегам Кубані, відкривали невідомі стежки в болотах та броди у прикордонній річці, позначали такі місця тільки їм одним відомими мітками, знаходили сліди, своєчасно виявляли підготовку до набігу. Обрав зручний момент, пластуни наносили, по теперішній термінології, "точкові" удари по невеликим групам горців, що хотіли здійснити розбійничий рейд, нищили їх вожаків, крали табуни коней, обмежуючи цим мобільність ворога.

Спочатку пластуни розміщувались вздовж лінії невеликими групами, як тоді їх називали, "товариствами" або "батареями". Кожна батарея мала невелику сигнальну пушку, з якої робився вистріл тривоги при виявленні ворога, що йшов у набіг великими силами. В 1842 році в штатний розклад кінних полків та піших батальйонів Чорноморського козацького війська були добавлені пластунські команди чисельністю відповідно 60 та 96 чоловік кожна. Зброю вони мали більш сучасну, ніж інші козаки, в тому числі, першими отримали далекобійні штуцера з прикріпленими штиками. З розрахунком специфіки важкої та повної небезпек служби пластунам було призначено й підвищене порівняно з іншими козаками жалування.

Бойові традиції та тактика пластунів складалася століттями. У поході вони знаходились у передовому розвідницькому дозорі, на привалі - у засаді у бойовій охороні . У польовому укріпленні - у постійних пошуках по навколишнім лісам та ярам. При цьому пластуни ніччю групами від 3 до 10 людей проникали глибоко у місце перебування ворога, спостерігали за ними, підслуховували розмови.

Пластуни й одягались як горці, причому як самі бідні. Кожний пошук по густим лісам та болотам повністю псував одежу. Похідну одежу пластуна становили подерта, покрита різнобарвними латками черкеска,; потерта, руда від старості папаха, як правило, заломлена на затилок; чувяки з шкіри дикого кабана, щетиною назовні. У руках вірний штуцер з тесаком, на поясі - ніж та так названі причандали: порохівниця, мішечок для куль, жирник-масленка, шило з рога дикого козла, казанок. Брали з собою у пошук й ручні гранати (якщо притисне ворог, запалювали запали і завалювали його гранатами, а самі - давай Бог ноги). Інколи екіпіровку доповнювали балалайка чи скрипка - розважити себе та товаришів у рідкісні хвилини відпочинку.

У інтересах секретності ведення розвідки пластунам дозволялось носити навіть фарбовану бороду. Багато з них знали місцеві мови, погляди та традиції. У декотрих аулах у пластунів були приятелі - кунаки, які повідомляли їм плани ворога. Однак дані, отримані навіть від найбільш довірених друзів-кунаків, завжди підлягали перевірці.

КРАЩІ З КРАЩИХ

Використовувались пластуни й для разблокування осаджених неприятелем козациких укріплень. Так було, наприклад, коли горці чисельністю приблизно трьох тисяч чоловік зробили спробу захвату Кримського укріплення, розташованого за кордонною лінією на річці Кубані. На допомогу гарнізону отаман Бабич відіслав 40 пластунів.

Командир групи козак Крижановський вирішив відтягнути на себе як можна більшу кількість нападників. Він розгрупував та сховав пластунів на березі річки за стовбурами дерев, що були принесені під час весняного повноводдя. Влучний вогонь стрільців наносив ворогу відчутні втрати. Намагання горців у кінному та пішому строю зім'яти горстку пластунів успіху не принесли. Після двохгодинного бою пластуни разом з гарнізоном укріплення примусили ворога відступити на свою територію.

При бойовому зіткненні у ході розвідницького рейду пластуну майже ніколи не давались в руки ворогам. Вважалось правилом, що пластун скоріше втратить життя, ніж свободу. Вміло обравши позицію й завчасно примітивши шляхи відступу, пластуни у випадку переслідування відстрілювались чи мовчки ховались на місцині. В обох випадках супротивник боявся негайно відкрито атакувати невелику групу розвідників, знаючи влучність пластунського вистрілу й небезпеку засади. Відбивши таким чином "кураж" у переслідників, пластуні відходили. Поранених у біді не кили, загиблих - хоронили на місце чи по змозі уносили з собою.

Досвідчені пластуни були відмінними психологами. Наприклад, учили молодь, що у розвідці при зустрічі з ворогом один на один "навіть найхоробріший з горців не відмовиться трішки злякатися , якщо на нього ніхто не буде дивитись, якщо не буде свідків з довгими язиками. Коли річ не йде про здобич, горець полюбляє, щоб яскраве сонце світило на його подвиг, щоб на нього дивились якщо не сорок століть, так сорок земляків, у котрих, звісно, сорок язиків". Тому у такій ситуації, говорили ветерани, горець навряд чи з своєї ініціативі піде на конфлікт й скоріше за все ухилиться від сутички з озброєним й готовим до бою козаком.

Склалась своєрідна система відбору в пластуни. В пластунські команди козаки не назначались, а вибиралися "стариками" з оточення надійних й перевірених на ділі воїнів. Намагались брати молоде покоління з перевірених й надійних пластунських династій, у котрих секрети бойового й мисливського діла передавались по наступництву від дідів й батьків. Пройти відбір могли тільки козаки, здатні на важку пластунську службу й маючі окрім природної вдачі й відваги ще й вірне око й тверду руку для пострілу без промаху.

Особливо жорсткі вимоги були до фізичної підготовки. Пластун повинен був бути здатним здійснювати довгі марші у горно-лісистій місцевості, у холод та спеку, ситий й голодний. Обов'язковими вважались такі якості, як холоднокровність та терплячість, щоб у прямій близькості до ворога пролежати багато годин у очереті, кущі та траві, нерідко у льодяній воді, на снігу чи влітку у хмарах набридливої мошкари, не розкривши при цьому своєї присутності необережним рухом.

Тактика дій пластунів в повній мірі відповідала поставленим їм задачам, характеру місцевості, особливостям ворога. Сучасники знали її як "вовчий рот та лисиці хвіст". У пошуку у тилу недруга головним вважалось забезпечити секретність власних пересувань, знайти неприятеля першими, вміло завести його у засаду. У пластунів не затримувались козаки, що не вміли убрати за собою свої сліди, не освоїли мистецтво безшумного пересування. Цінилися люди, здатні читати сліди й визначати по ним склад учасників набігу, що готується и напрямок їх руху.

Перейшовши на сторону ворога, пластуни зникали. А коли по росистій траві чи сніжному настилу за ними тягнулись зрадницькі сліди, вміло їх заплутували, хитрували, як старі зайці: рухались вперед спиною, скакали на одній нозі, по різному приховували дійсний напрям руху й чисельності групи.

Природжені мисливці, пластуни вміло застосовували у протистоянні ворогом численні мисливські правила. Наприклад, "переслідуй з оглядкою".

 

І НЕ ТІЛЬКИ НА КАВКАЗІ

Видатні якості пластунів послужили Вітчизні не тільки на Кавказі, але й на інших театрах воєнних дій. У Кримській війні (1853-1856 рр.) 2-й та 8-й козацькі пластунські батальйони відрізнились у боях під Балаклавою та при обороні Севастополя на легендарному четвертому бастіоні. Пластуни робили вилазки у окопи противника, з особою, притаманній тільки їм акуратністю знімали стійкових, знищували зброю, а одного разу захватили і з допомогою полонених французів донесли до себе три ворожі мортири. Знаходячись у дозорах, секретах, у розвідницьких пошуках, пластуни звертали увагу на часті малозначні на перший погляд деталі у діяльності ворога. Розкривали нові артилерійські позиції, знаходили ведення робіт по риттю тунелів з метою закладки мін під розташуванням руських військ.

Дивлячись на пластунів, командири армійських піхотних полків у Севастополі почали заводити у себе по їх прикладу особливі команди. Відбирали найхоробріших й кмітливих солдатів, видавали їм рідкісні на той час у регулярних військах штуцера й вислали в нічні дозори. Солдати переймали у бувалих пластунів їх хватки, звички та навіть стали повторювати в одежі.

Відрізнились у Севастополі й були нагороджені пластуни Кравченко, Чиж, Білий, Онищенко, брати Сопельняки, Семак. 2-му Кубанському пластунському батальйону пожалували Георгіївське знамено з написом «За зразкову відмінність при обороні Севастополя 1854 и 1855 років», 8-му батальйону - Георгіївське знамено з надписом «За відмінність при взятті фортеці Анапи 12 червня 1828 року та зразкову мужність при обороні Севастополя 1854 и 1855 років».

Брали участь пластунські частини у русько-турецьких, Русько-персидській, Русько-польській та Русько-японській війнах. Двадцять чотири пластунських батальйони бились на фронтах Першої світової війни. На Кавказькому фронті розвідувальні групи пластунів проникли в Месопотамію (на території теперішнього Іраку), де встановили контакт з передовими частинами союзних Росії британських військ. У цій війні у кінних козацьких полках змінилось два состави, у пластунських батальйонах - три...

У Великій Вітчизняній війні назву "пластунських" по традиції мали деякі козацькі батальйони, полки й Краснодарська пластунська стрілецька дивізія.

Очевидно, у наші дні з ціллю наступництва традицій варто було б подумати про присвоєння частинам спецназу, що відрізнилися почесного іменування "пластунські".


Мистецтво пластунів

У всі часи у всіх народів особливо почиталися воїни не тільки мужні і відважні на полі битви, але і такі, що володіють неабиякою хитрістю і кмітливістю. Про таких героїв, що пробиралися під покривом ночі в саме серце ворожого стану, оповідачі-кобзарі складали пісні і легенди, що передавалися з вуст у вуста не одне покоління. Були подібні молодці і серед запорожців, яких вороги називали "урус-шайтан", - "руськими дияволами", а самі козаки - пластунами...

Виникнення пластунів втрачається в товщі століть і сходить до часів стародавніх, до епохи зародження самого козацтва в південноукраїнських степах.

Серед тридцяти восьми куренів Запорізької Січі був і Пластунський курінь - факт сам по собі дивовижний, оскільки всі січові курені називалися або на честь отамана-засновника, як так: Васюрінський, Брюховецкий, Поповічевський, або по місцевості, звідки вийшли перші запорожці, як то: Уманський, Полтавський або Канівський. І лише Пластунський курінь називався за родом діяльності козаків, що його складали. І крім того, назви і чисельність всіх без виключення куренів було постійним з моменту заснування найпершої, Хортіцкой Січі ще славетним Байдою Вишневецьким у 2-ій половині XVI століття.

Таким чином виходить, що пластуни, як окремий військовий підрозділ, з своїми бойовими прийомами існували вже у момент зародження самого запорізького козацтва, і тому питання про походження пластунів залишається відкритим.

Цілком можливо, що традиція ця така стародавня, що йде своїм корінням в прийоми слов'янських воїнів, які, за словами візантійських і староруських літописів, уміли ворога "руками поясті".

Таємниці покривали діяльність пластунів впродовж всієї запорізької історії. Ці невтомні розвідники були щупальцями козачого війська в походах, провідниками в безбережному морі сухих степів, де вдень правили шляхи під сонцем, по високих курганах, по скрутням трави, а вночі більше вухом та слухом. Без зусиль дізнаємося пластунів в наступних рядках "Історії запорізьких козаків" Д.І.Яворницького: "Ховаючись, ніби звіри, по тернах і очеретах, уміючи вити вовком, викрикувати перепелом, харчуючись всім, що тільки попадалося по шляху, запорізькі козаки гострозоро видивлялися ворогів, раптово нападали на них і з малими силами розбивали і перемагали безліч ворогів".

Проте із-за незначності відомостей, що повідомляються хроніками, запорізьких пластунів легко сплутати як з козаками-могильниками, що влаштовували свої наглядові пости на високих "могилах" (курганах) і повідомляли про пересування татарської орди в степах, так і із знаменитими "характерниками", про яких ходили легенди. У народній пісні про Семена Палія, що вважався також «характерником», є слова, які в рівній мірі можна віднести і до всіх пластунів: "Хто в траві врівні з травою? Хто у воді врівні з водою? Хто у лісі врівень з лісом, Перевертень в лісі бісом? То Палій, то Палій..."

Відносно невелику увагу, що приділяється пластунам істориками тієї епохи, легко пояснити подіями тих далеких часів, коли діяльність запорізьких розвідників була просто непомітною і незначною на тлі грандіозних по своїх масштабах козачих повстань і походів під керівництвом Сагайдачного, Хмельницького і Сірка.

І як це не покажеться дивним, завіса таємниці прочинилася над пластунами лише після руйнування Запорізької Січі в червні 1775 р. російською армією, що поверталася з кримського походу. Діючи згідно маніфесту Катерини II, наляканої розмахом Селянської війни на чолі з Омеляном Пугачовим і що б уникнути подібного в Малоросії, війська генерала Текелі оточили Січ, заарештували козачу старшину і роззброїли запорожців. Частина з них під покривом ночі зуміла тайком поплисти вниз по Дніпру на човнах, перебратися через море у володіння Оттоманської імперії і, прийнявши турецьке підданство, заснувати Задунайську Січ. Більшість же січовиків розсіялися по всій Україні, чекаючи кращих часів.

В кінці 80-х рр. XVIII століття, напередодні нової війни з Туреччиною, всесильний фаворит імператриці генерал-фельдмаршал Григорій Потемкін, світлий князь Таврійський, випробовуючи потребу в легкому флоті, вирішив відродити запорізьке військо, назване спершу "Військом вірних Козаков".

Запорожці хоробро проявили себе в російський-турецькій війні 1787-1791 рр., особливо відрізнившись при узятті Очакова і фортеці Березань. Саме тоді козаче військо і перейменували в Чорноморське. За заслуги у війні царський уряд відвів чорноморцям землі спершу в низинах Південного Буга і Дністра, а потім, з міркувань охорони рубежів на Північному Кавказі і на прохання самих запорожців, виділило їм указом від 30 червня 1792 р. територію "...так, щоб з одного боку річка Кубань, з іншою ж Азовське море до Ейського містечка служила межею військової землі".

Переселившись в 1792-1793 рр. на Кубань, запорожці знайшли тут не тільки плавні і степи, що нагадували їм дніпровські, але і нових ворогів в особі численних гористих племен - бесленєєвцев, теміргоєвцев, шапсугов, абадзехов і інших, відомих під загальною назвою черкесів. Підбурюванні турецькими пашами і імамом, горці під зеленим прапором "газавату" (священної війни) стали здійснювати руйнівні набіги на козачі поселення, уганяючи стада і випалюючи поля з хлібом. Ця прикордонна партизанська війна, що тривала без малого півстоліття, породила з тією і з другого боку відчайдушних сміливців абсолютно особливого складу. Кубанські плавні представляли собою первозданний в своїй природній дикості світ, повний кипучих пристрастей і боротьби за життя. Ці надрічкові, злегка підтопленні низини, суцільно зарослі високим очеретом, а місцями і густим лісом, були справжнім раєм не тільки для різноманітної пернатої живності, але і для диких кіз, лисиць і вепрів. Часто вузькими звивистими стежинками пробиралися зовсім не мисливці, що висліджують дичину, а хитрі і нещадні "психадзе", що означає "водяні пси". На відміну від кінних "хиджретов" (від арабського "хиджра" - ухід Магомета з Мекки), про набіги яких говорили, що вони "підковами орють, свинцем засівають, шашками жнуть". Піші психадзе, виправдовуючи свою назву, діяли здебільшого вночі, підкрадаючись і таївшись, і при щонайменшій слушній нагоді поголовно вирізуючи козачі сторожові пікети. Маючи таких підступних супротивників, довелося запорожцям виставити з свого середовища воїнів, які ні в чому не поступалися їм по тямущості і знанню всіляких прийомів - такими і були чорноморські пластуни.

"Вони вчилися бути розвідниками і були неперевершеними розвідниками; вони вчилися годинами без щонайменшого руху сидіти або лежати в засідці; вони вчилися без промаху стріляти з штуцера або з пістолета і володіти кинджалом, як міг би володіти їм тільки природний горець", - напише пізніше про ратну службу пластунів С.Н.Сергіев-Ценський, відомий історик і письменник.

Чорноморські пластуни бродили в плавнях невеликими групами по три, п'ять або десять чоловік, влаштовуючи в хащах у стежок свої "засеки" або "застави" (засідки), в яких і сиділи вони навпочіпки, не ворухнувшись, деколи всю ніч, виставивши перед собою штуцер і прислухаючись до того, що всьому відбувається в плавнях. Проте, почувши небезпеку, пластун міг відреагувати на неї блискавично влучним пострілом "на хрускіт" навіть в повній темноті, оскільки посередніх стрільців в пластуни не брали. Сама специфіка їх служби з чергуванням довгої, томливої бездіяльності і постійної готовності до сутички породила особливий тип воїна. Пластунами були в більшості своїй люди середніх років, оскільки вважалося, що молоді дуже гарячі для цього, або "жваві", як говорили запорожці, а до старості чоловік вже стає "валкуватим", тобто важким на підйом, таким, що не володіє потрібною вправністю. Живописний був і сам зовнішній вигляд пластуна. Озутий в м'які постоли зі шкіри для тихої ходьби, одягнений в черкеський бешмет, подраний і залатаний трохи не в сорока місцях через довгі мандри по плавнях і "хмеречам" (чагарникам), пластун завжди носив з собою свій незмінний штуцер, кинджал і різні "причандали" – порохівницю , сумку-кулечницю, кресало і інші необхідні дрібниці.

Вся діяльність пластуна так чи інакше була пов'язана з поняттям "сакми". Само це слово в перекладі з татарського означає взагалі будь-який слід, залишений людиною або звіром, але у пластунів воно придбало ширше значення. Ще в часи Запоріжжя бувалі січовики "слухали сакму", притуливши вухо до землі - і якщо чутний був гул від татарської орди, то говорили, що "сакма гуде". Поволі пробираючись потайними стежками в кубанських плавнях, пластуни так само чуйно придивлялися до всіх слідів, залишених на м'якому заболоченому грунті. Часом пересування супротивника можна було визначити по зграях сполоханих появою людини птахів, а ворожу засідку з головою видавали хмари кровожерної мошкари, що клубочилася над цим місцем. Частенько чорноморці і самі переправлялися через Кубань і йшли далеко углиб ворожій території, підкрадаючись тайком до черкеських аулів і вивідуючи наміри горців. І коли вранці на вологій росяній траві залишався широкий слід нічного спостерігача, черкеси влаштовували гонитву. Але досвідчений пластун міг не тільки безшумно повзати "по-пластунськи", утискує тілом в землю і працюючи ліктями і колінами, але і з легкістю відірватись від переслідувачів. Тоді він починав "плутати сакму", застосовуючи різні хитрощі - довго петляти, стрибати на одній нозі або йти спиною вперед (по-козацьки: "задковать"), вводячи супротивника в оману. Саме за своєрідний спосіб пересування пластуни і отримали свою назву, оскільки українське слово "пластувати" і означає повзати на животі. Проте Ф.А.Щербина, автор "Історії Кубанського козачого війська", приводить щодо пластунів такі відомості: "За родом їх діяльності, в дозорі або в тилу супротивника, їм доводилося нерідко годинами, не ворухнувшись, лежати пластом на землі, злившись з навколишньою місцевістю, і вести спостереження. Звідти і пішла назва "пластуни".

З пластунами часів Запоріжжя зв'язують і виникнення гопака. Ті, хто знайомий з цим козачим танцем, знають, що всі фігури в нім діляться на два рівні - стрибки в повітрі, або власне гопак, і так звані "повзунці", що виконуються сидячи навпочіпки, причому до наших днів збереглися народні назви більшості з них.

Малюнок самого танцю дивовижним чином схожий на своєрідне тренування, у якій є як вправи (повзунці "гусак", "жабка", "колесо") розминок, так і фігури, що нагадують бойові прийоми, - "стрижак", "чепак", "млин", "коса", "садити гайдука" та інші. Це припущення цілком правдоподібно, особливо якщо врахувати, що пластун, сидячи навпочіпки в засідці і раптово оточений ворогами, що підкралися, деколи не мав часу звестися на ноги і йому доводилося відбиватися сидячи. Та і самі значення слів "повзунець" і "пластун" (тобто що повзає) дуже близькі, щоб бути простим збігом. Що ж до гопака, то швидше за все такі фігури як "розніжка", "пістоль", "голубець", "чорт" та інші, виконувані в стрибку, використовувалися для спішування вершників передових татарських роз'їздів, що пробиралися дніпровськими плавнями на своїх низькорослих степових конях.

Само собою зрозуміло, що така могутня військова традиція як пластування не могла довго залишатися в тіні. Ще в 30-х рр. XIX в. генерал-фельдмаршал князь А.И.Барятинський став заводити перші пластунські команди, поставлені на казенне постачання, а в 40-х рр. для стройових пластунських батальйонів була введена єдина військова форма чорного кольору. До початку XX в. команди пластунів отримали загальне визнання і широке розповсюдження в російській армії. Пластунські батальйони за чисельністю наближалися до кінних полків, маючи чотири-п'ять сотень по 180 чоловік кожна, 22 офіцери і 858 нижніх чинів. У одному тільки Кубанському козачому війську налічувалося 18 таких батальйонів, які по першому мобілізаційному заклику в липні 1914 р. тут же відправилися на фронт. На Кавказі вони билися у складі чотирьох Кубанських пластунських бригад і вже до квітня 1915 р. нагороджено було понад дев'ять тисяч (!) пластунів - факт сам по собі красномовний. Бурхливий 1917 рік і подальші за ним роки принесли немало горя кубанському козацтву. У це смутне кривавий період згинули безслідно полки Лінійний, Екатерінодарський, Чорноморський, Полтавський, Хоперський, Запорізький, Уманський, Кавказький, Таманський, Лабінський, а з ними і знамениті пластунські батальйони. Але не пропала сама традиція, прийоми якої перекочували в арсенал прикордонників і військової розвідки, служивши вірою і правдою рідній Вітчизні.

Автори:Олександр Бартош, Євген Пеньковський, Міскін Роман

Перекладав з російської:Турбовець Тарас

 

 

Історія пластунів

Проливає світло на дослідження цього питання унікальний запорізький переказ, записаний від старих козаків на Запоріжжі, ймовірно у 1806 році, новоросійським поміщиком сербського походження Олександром Пішчевичем, пластуни виступають як першооснова, засновники запорізького козацтва. Оскільки за радянських часів цей переказ, як і все, що стосувалося історії пластунства, було суворо заборонено публікувати, дозволимо собі подати текст повністю. "Початкове їх збіговисько виникло від невеликого числа людей, котрі припливли від Азова на плавках (човни вони називали плавками) і заснували своє житло на лівому березі Дніпра, навпроти теперішнього Херсона, назвавши його Олешками (Олешки тепер повітове місто Таврійської губ.), від імені Олексія, ними над собою поставленого начальника. Ці Олешківські жителі з плином часу розділилися на два іменування, хоча й складали одну спільноту: ті, що жили в Олешках називались "плавниками" і вправлялися у рибальстві, а ті, що жили по дніпровських плавнях і островах, лісами вкритих, йменувались "пластунами". Ці пластуни займалися стрільбою звірів, які тоді були в плавнях у великій кількості. На тому місці де тепер Херсон, володарювала якась дівиця Харсія, над якимось народом і мала війну з якимось царем, котрий її підкорив і полонив її народ, після чого володіння Харсії зникли. Всього цього ми не знаходимо ні в якій історії, і тому потрібно вважати за байку, ними видуману або бувальщину, розповідями спотворену. Згодом турки, або кримські татари, почали притісняти олешківських жителів, то вони залишили це місце і перейшли на правий берег Дніпра, заснувавши своє житло нижче порогів і тому назвали себе "порожанами", а пізніше "запорожцями", головне ж своє місто найменували "Січчю". Тут їх збіговисько почало примножуватися людьми, що з різних місць приходили, в тому числі такими, котрі сотворили яке - небудь порушення.

Січ поділилася на чотири частини, які називались "пиріями". Кожна пирія складалась з 10-ти куренів, і кожен курінь вміщав в собі тисячу чоловік. Курінь був просторою будовою. Все місто обнесене було валом; коло "брами" або воріт сторожа впускала лише відомих людей. У всякому курені залишалося до 200 чоловік, відомих під іменем "сіромах", і не маючи ніякої власності, вони отримували платню і провіант, і повинні були бути готові при першій потребі на службу, тому ці сіромахи називалися регулярними воїнами. Решта жили хуторами, які називалися зимівниками, де плодили худобу і коней, і мали, дивлячись на достаток інших волоцюг, по декілька людей для догляду за худобою. Цих прислужників нерідко господар зимівника озброював, садив на коней і відправляв грабувати Польщу, ділячись здобиччю з ними. Про такі побічні походи Кошовий і військо часто нічого не знали. Під час вже цього розпорядку ті ж, які жили на островах, всі залишилися при попередньому своєму найменуванні пластунів і крім полювання на звірів завели численні стада свиней, котрі відгодовувались і до того здичавіли, що коли приїжджали покупці їх купувати, то інакше не могли їх взяти, лише як застреливши. Декілька з цих пластунів завели великі заводи кішок, котрі розміщувалися у побудованих сараях і не лише приносили господарю прибуток від продажу їх шкірок, а ще й тим, що на деякій околиці не сміли з'являтися ні тхори, ні... (пропуск в оригіналі); вони все це душили і приносили для корму своїм дітям. Господар, знімаючи ці шкіри продавав, а м'ясо кидав кішкам" . Незважаючи на вкрай негативне упереджене ставлення автора до запорожців (він був поміщиком на загарбаних у них царським урядом землях) та до їх історії, у цих примітках є декілька цікавих для нас фактів.

По-перше, запорожці сверджували, що їх предки прийшли з Азовських земель, що перегукується з гіпотезою деяких вчених про Тмутараканське князівство, як своєрідну протоСіч, звідки князі набирали дружини. "Сей останній (Тмутараканський домен) став прибіжищем усіх молодих князів - ізгоїв, які вийшовши з хлоп'ячого віку (звичайно 16 літ), старалися скинути з себе опіку вихованців тим способом, що втікали на се Запорожжя XI в. Тут мріяли молоді княжичі про свої батьківщини, ідеалізували їх, конспірували, збирали ватаги, виглядали нагоди, щоби мольбою у київського князя собі випросити або силою здобути собі волость" . Як стверджує "Слово о полку Ігоревім", саме до Тмутаракані щоночі, перекинувшись вовком, бігав знаменитий князь-волхв Всеслав Полоцький:

Всеслав-князь людям суд чинив,

Князям городи радив,

А сам вночі вовком бігав:

Із Києва добігав до півнів в Тмутаракань,

великому Хорсові вовком шлях перебігав [5, с.90]

До речі, багато істориків стверджують, що саме з Тмутаракані, а не з півночі, прийшов до Києва князь Олег Віщий. В Болгарії знайдений археологами прикордонний камінь, котрим болгарсько-руське військо позначило свої завоювання у Візантії: камінь з поміченим на ньому іменем Олега Тмутараканського - князя русів. Це й стало доказом, що Олег прийшов не з Новгорода Великого, якого тоді ще й не було (про це свідчить археологія, історик М. Артамонов), а з Новгорода Сколотського у Криму.

По-друге, як видно з цього переказу, самі запорожці вважали пластунів, поряд з рибалками-"плавниками", самобутньою споконвічою формацією, яка виникла ще до створення Запорізької Січі. Те, що мисливці і власники човнів здавна виділялися на Січі серед решти товариства і користувалися великим авторитетом серед козаків, підтверджує у своєму щоденнику й Еріх Лясота, котрий був присланий на Січ австрійським імператором Рудольфом II в 1594 році [7, с.105]. Папроцький, розповідаючи про похід гетьмана Самійла Зборовського в 1584 році, також згадує поряд з запорожцями таємничих річкових козаків, котрі живуть на річці Самарі та займаються полюванням і рибальством для забезпечення продовольством решти козаків. Про цих річкових козаків пише і козацький гетьман Гаврило Крутневич у своєму Універсалі, виданому в 1603 році.

По-третє, в даному переказі згадана старовинна назва неодружених козаків, котрі постійно жили на Січі, - "сіромахи", тобто вовки, що свідчить про її надзвичайну давність, адже в індоєвропейців військові союзи неодружених чоловіків, які ототожнювали себе з вовчими зграями, відомі ще з часів арійського розселення, тобто за три тисячі років до Христа. До тих же часів імовірно відноситься і розповідь, яку автор вважає фантастичною, про дівицю Харсію, котра царювала в тих землях над якимось таємничим народом, що може бути давнім відголоском спогадів про царство амазонок, котре було в тих краях. Те, що козаки вважали себе спадкоємцями амазонок згадував ще у 1708-1709 роках у своєму щоденнику словацький мандрівник і дипломат Даніел Крман: "Правдоподібно, що запорожці успадкували багато чого від амазонок - цих нечувано войовничих і шалено сміливих жінок, що рівнялися славою і перевищували відвагою мужів, та що, як кажуть, жили у Скитії біля Дніпра". Сліди перебування амазонок на Україні підтверджуються також іншими джерелами, про що ми будемо говорити пізніше.

Пластуни, як стверджується, жили в симбіозі з природою, займалися звірівництвом і полюванням, що було чудовим прикриттям для ведення таємної діяльності, а також важливим елементом тренування. Адже полювання як стрільба по рухомих мішенях є надзвичайно ефективним тренуванням козацьких стрільців. Крім того полювання вчить маскуватися, орієнтуватися на місцевості, знатися на слідах тварин і людей та ще багато іншого. Полювання ж на великого звіра або хижаків, особливо без вогнепальної зброї, розвиває сміливість, спритність та холоднокровність. Недаремно ж і київський князь Володимир Мономах у своєму Повчанні включає полювання в число найважливіших занять для воїна. В Карпатах гуцули, котрі славилися своєю хоробрістю, найбільше полюбляли полювати на великого звіра з холодною зброєю. Кубанський історик Іван Попко зазначав, що чорноморські козаки влучність і силу удару пікою виробляють, добуваючи рибу тризубцями.

Незважаючи на всі намагання окупаційної історіографії замовчати, затерти, а то й зовсім викреслити пластунів з історії Запорожжя, їх сліди ми постійно знаходимо. В реєстрі кошових отаманів Запорізького війська згадується отаман Пластун, котрий був кошовим з 29 вересня 1666 по 18 червня 1667 рік. Історик А. Скальковський у своїй "Історії Нової Січі" згадує навіть кількісний склад Пластунівського куреня на Запорожжі ще до переселення на Кубань: так у 1755 році в курені був приписаний 441 пластун, в 1759 році - 541 пластун, в 1769 році - 269 пластунів . А Дмитро Яворницький у своїй знаменитій "Історії Запорізьких козаків" згадує Пластунівський курінь серед перших 38-ми куренів Запорізької Січі. При переселенні Чорноморців на Кубань у 1792-1793 роках у Пластунівському курені було 185 чоловіків і 75 жінок, при чому із Запорожжя було З старшини і не з Запорожжя - 1, із Запорожжя - 124 пластуни, 31 пластун з інших місцевостей України і 28 вільних людей, котрі пристали до куреня.

Багато пластунів було учасниками гайдамацьких загонів, про що свідчать численні документи. Так Пластуни Семен Голомозий і Василь Сараджик в 1734 році, у складі гайдамацького загону розгромили поляків у Мотилеві . Харко з Пластунівського- куреня згадується при нападі гайдамаків на Паволоч та Погребища. Пластун Трохим Сірий згадується серед 32 гайдамаків, які в 1750 році здійснили втечу з Крилівської в'язниці. Пластун Василь Швець - учасник нападу загону гайдамаків на місто Радомишль в 1750 році. Гаврило Пластун - учасник загону Гната Марущака, який спільно з загоном опришківського ватажка Івана Бойчука, що прийшов на Січ з Карпат, діяли на Правобережній Україні в 1759 році. Того ж року пластун Андрій Твердоступ заарештований царською адміністрацією разом з іншими гайдамаками у Новій Сербії . Яким Пластун згадується серед заарештованих в 1768 році учасників Коліївщини. Але найцікавіше те, що й сам вождь цього знаменитого повстання Максим Залізняк, як свідчить протокол допиту запорожця Дмитра Чернявщенка, був козаком куреня Пластунівського.

Про існування пластунства на самих початках свідчить опис пластунів, зроблений хорунжим Кубанського козацького війська В. Червінським: "Пластуни ж існували давно. Як тільки почав існувати козак, тут же з'явився і пластун, і починаючи від перших днів Запорожжя і до наших днів, частина козаків виконувала роль пластунів. В Запорізькій Січі був навіть окремий курінь Пластунівський. Слово пластун виникло від слова "пласт" і означало людину, котрій доводилось в більшості випадків працювати повзком, лежати пластом. Цю назву і призначення отримували найвідважніші і найспритніші козаки; вони були вухами і очима решти козацького товариства і під їх охороною козаки могли вільно займатися справою або бенкетувати, не побоюючись бути зненацька заскоченими ворогами. Повзком, притулившись до землі, прихований густою травою, прокрадався пластун до самого неприятеля, виглядав все, що йому було потрібно і відходив так само непомітно. По кілька годин лежав він ницьма, сховавшись за купиною або кущем, причікуючи непроханого гостя. В пластуни на Запоріжжі йшли по охоті, або за наказом Ради. Як тільки Запоріжжя закінчило своє існування і воскресло військо вірних козаків, на місце Запорізьких пластунів з'явилися пластуни вірних козаків, котрі працювали на березі Бугу, Дунаю, а пізніше, коли перейменовані в Чорноморське військо і переселені на Кавказ козаки поселилися на берегах Кубані, пластуни почали влаштовувати свої залоги на березі Кубані. Умови їх діяльності ніскільки не змінилися.".

Про пластунську службу згадує й Еріх Лясота, який у 1594 році відвідав Запорізьку Січ з дипломатичною місією. Описуючи свою подорож через дніпровські пороги, він згадує, як запорожці несуть пластунську службу в засадах коло татарської переправи. "Біля цього порогу саме було близько чотирьох сотень козаків, які лежали на правому березі, поховавшись по кущах і заростях і витягши свої суденця, або човни на берег, їх послали сюди з табору, щоб перешкодити татарам, якби частина з них захотіла переправитися...".

Цікавий історичний матеріал міститься і в атестаті, виданому запорозькому осавулу Григорію Пластуну, сину Якима Пластуна. Зокрема в ньому йдеться про те, що під час спільного походу козацько-московських військ на турків у 1739 році, більше відомого як Хотинський похід, Григорій Пластун "згідно виявленої хоробрості та проворності" був призначений командиром загону вибраних козаків - своєрідного загону спецпризначення, з яким зробив безпрецедентний розвідувальний рейд у тил ворога, дійшовши аж до турецької столиці Царгороду, де захопив в полон турецьких сановників найвищого рангу - "двох візирів і трьох султанів" і щасливо повернувся з полоненими назад. Безумовно, цей дивовижний рейд є унікальним в історії розвідувальних операцій. Подолати тисячі кілометрів в особливо складних умовах, в оточені ворогів, на незнайомих та мало прохідних теренах блискуче провести операцію і непоміченими повернутися назад, лише це вже свідчить про надзвичайно високий рівень військової підготовки наших козаків-розвідників, до якого і зараз не можуть дорівнятися кращі розвідки світу.

Про те, що на самій Запорізькій Січі пластуни виконували функції своєрідної "служби безпеки", вишуковуючи підозрілий елемент та виловлюючи різного роду шпигунів, які засилалися на Січ з різних держав, засвідчує і письмовий наказ кошового отамана Петра Калнишевського від 9 серпня 1770 року, який приписував курінному отаману Пластунівського куреня Федору Третяку: "Про волоцюг та інших, що без паспортів вештаються, сумнівних людей... всіма силами намагатися переглядати і ловити.".

Докладний і цікавий опис пластунства у своїй знаменитій розвідці "Пластуни" залишив нам нащадок знатного запорозького роду Яків Кухаренко- наказний отаман Азовського, з 1852 по 1856 рік Чорноморського козачого війська, а з 1861 року - начальник Нижньокубанської кордонної лінії. Пластунами, за його словами, на Запоріжжі були спеціальні мисливці-розвідники, які в Дніпровських плавнях полювали на дичину та висліджували ворога, що намагався непомітно проникнути в козацькі землі: "Пластуни стріляли дикий звір, якого тоді в Дніпрових плавнях було доволі. Пластунами, кажуть, звалися за те, що непосидячі були і все вештались по плавнях і як більше їм приходилося місить грязь, ніж ходити по сухому, сиріч пластати, то й прозвалися пластунами". "Цілу осінь і зиму, поки звір порошковий (хутряний - Т. К.), пластуни проводили в плавнях, а весною приходили в слободи і приносили свою здобич, звірячі смушки, продавали їх, купували порох, оливо, одежі, що треба.". Таке полювання в плавнях було надзвичайно складною і небезпечною справою. Адже в високому (вище людського зросту) очереті, який шумів і колихався від вітру, практично нічого не можна було розгледіти чи почути, тому орієнтуватися слід було майже виключно шостим відчуттям, яке в таких умовах надзвичайно розвивалося та відточувалося. Слід було досконало знати закони природи, норми поведінки тварин і людей, оскільки від цього залежало життя пластуна.

Але все ж пластуни не були просто мисливцями, вони в першу чергу були розвідниками. Що пластуни виконували саме розвідувальну функцію підкреслює, описуючи побут запорожців у Чорноморії і П.П. Короленко: "...це були особливі команди, котрі виділялися і службою, і характером із загального складу стройових частин Чорноморського війська. Пластуни, котрі пройшли практично хорошу школу боротьби з горянами, відрізнялися від інших козаків вищим розвитком військової хитрості, сміливості, відваги і в критичні хвилини, незвичайною винахідливістю, їх завдання в боротьбі з горянами складала розвідувальна служба". Крім того саме слово пластати згадується ще в давніх билинах у значенні "рубати, різати ворога": Говорив татарин такії слова:

"Ой же Дунай, син Іванович!,

Як би я був на твоїх грудях,

Не питав би ні вітчизни, ні дідизни,

А пластав би твої груди білії.

Сідав же Дунаєчко на білі груди,

Як розкинув плащі татарськії,

Хоче пластати груди білії",..

Тому слово "пластуни" могло використовуватися на Запоріжжі у значенні "рубаки", "різуни", що більше відповідало характеру діяльності пластунства.

А прості запорозькі мисливці, як свідчать історичні джерела, були виділені в особливий клас так званих "лисичників", які мали свого отамана і свою курінну організацію й знаходились у відомстві Буго-Гардівської паланки (Бузький Гард - спеціальна гребля-перегородка, зроблена козаками на Південному Бузі для покращення лову риби). Лисичники займалися полюванням в степах на лисиць, хутра яких відігравали важливу роль в торгівлі Запоріжжя. Крім того вони полювали на вовків, зайців, оленів на берегах Бугу.

Основним же завданням пластунів була розвідка і охорона кордонів Запорожжя від несподіваних нападів ворога. Особливо складно було боротися з ворогами, які через плавні непомітно прокрадалися на козацькі землі: "От сим - то пластунам вже не до охоти і їм охота випада вже на чоловіка з таким же розумом, як і вони". Це ж саме пише і Прокіп Короленко, описуючи подвиги пластунів на Кубані: "Чорноморські пластуни день і ніч рискали по болотах і плавнях в компанії диких звірів, кожної хвилини піддаючи небезпеці життя своє. Не раз безстрашні пластуни, заскочені хижаками, застосовували неймовірні хитрощі, щоб позбавитись від ворогів. І дотепер збереглися перекази про справді неймовірні подвиги цих оригінальних вояків і не менш неймовірні пригоди з ними [21, с.86]. Крім того для отримання необхідних відомостей чи проведення диверсій, пластуни нерідко самі прокрадалися в тил ворога, роблячи інколи рейди по 160 км і більше. В таких рейдах пластуни мусіли розраховувати виключно на власні сили, на власне воєнне мистецтво, адже допомоги чекати було нізвідки, оскільки інколи навіть січова старшина не мала уявлення про їхні походи.

Причому боротися їм треба було, як правило, проти в кілька разів переважаючого числа ворогів, добре вишколених і підготовлених. Тому саме життя виробляло у пластунів надзвичайну пильність, спостережливість, кмітливість, вміння добре пристосовуватися до місцевості та досконале оволодіння прийомами прихованих, зовні ніким не помітних рухів. Щоб вижити, пластун мусив постійно думати головою, розмірковувати, як знайти найкращий вихід з будь-якої ситуації. Пластун не мав права на помилку, він мусів або випередити ворога і блискавично перемогти його, або загинути сам.

Тому пластуни постійно розвивали і удосконалювали свою надзвичайну потужну систему бойового мистецтва, яка давала їм змогу ефективно перемагати будь-яку кількість ворогів: "...вони відзначаються неймовірною спритністю, швидкістю в своїх рухах і діях. Рушниця і підсох (короткий спис, котрий можна підлаштувати під рушницю при стрільбі) єдине їх озброєння, а майстерність в стрільбі, складає всю їх славу. Вірне око і тверда рука пластуна завжди згубні для неприятеля" .

Найбільш відмінними їх рисами було військове мистецтво і побратимство. Побратимство було зумовлене самим способом життя пластуна, який часто мусив жити і боротися на чужій ворожій території з переважаючою силою ворога і надіятися міг лише на себе та лікоть товариша, який був поруч. Тому серед пластунів побратимство було надзвичайно поширеним явищем. Як зазначав Ф. Щербина, "пластуни обмінювались шийними хрестами, ставали як би братами і всюди підтримували один одного і стояли один за одного горою" .

І недаремно основним місцем перебування та діяльності пластунів були саме Дніпровські плавні. Адже саме тут, серед лабіринту проток і острівців, була надійно захована козацька Військова Скарбниця - безліч золота, срібла, коштовностей, здобутих козаками в походах. Крім того тут зберігалися козацькі гармати, а також чайки, необхідні для морських походів. Тому охочих добратися до Військової Скарбниці ніколи не бракувало. Турки, татари, москалі, поляки, всіх їх вабили до себе запорозькі скарби. Тому місце її трималося у суворому секреті (його знав лише кошовий, якого після зняття з посади, як правило, вбивали та декілька втаємничених осіб), а всі підходи надійно охоронялися пластунами. Боплан описує, як козаки розстрілювали з очерету навіть цілі турецькі галери, які необачно заганялися в плавні. Й інші зайди, які потикалися за запорозькими скарбами, знаходили собі смерть від пластунських куль.

Цю сакральну священну функцію - охороняти кордони козацтва - пластуни продовжували виконувати і на Кубані. Тому серед козацтва пластуни користувались незвичайною пошаною та авторитетом. "От ми тут, бач, вареники їмо та горілочкою забавляємось. А там на кордонах саме жарка доба: Кубань стає, то так і дивись, що черкесня посуне через неї. Броду не шукать, скрізь по льоду перемахнеш. Тут уже уха не вішай, стережись і день, і ніч. Ні мороз, ніяка завірюха не спине. І чим гірша погода, тим більше берегтись треба. Що нещасні пластуни перетерплять за цієї доби в плавнях - і перемерзнуть, і виголодніються так, що, мабуть, і комишиний борщ медом покажеться. Гидко те, що і вогню розвести не можна, щоб біди не накликать на себе. Що нам? Нам все-таки хоч який-небудь захист є на постах, на кордонах, а от їм в таку хурделицю нишпорить по плавнях, та оглядаться кругом себе, щоб не наткнуться на якого-небудь розбійника!.. Та й якщо прийдеться прикурнуть як-небудь, то хіба тільки одним оком. Нещасний, прямо нещасний народ. А все для чого? Щоб нам жить без опаски; за нас, задля оціх всіх, страждують ці справді святі люди". Ось якими словами вшановувало козацтво своїх хоронителів, котрі скромно, не хизуючись, несли свою надзвичайно важливу для товариства службу.

На війні пластуни виконували роль розвідників-диверсантів, своєрідних спецназівців - "командос": "Коли відчувалась потреба в досвідчених людях для лави, коли потребувався таємний, прихований розшук, коли потрібно було розвідати сили і положення неприятеля, коли хід воєнних дій ставив на чергу завдання провести найризикованішу диверсію, коли в бою перед початком і кінцем потрібні були майстерні стрільці і т. д. і т. п., тоді запускався в діло пластун. Для цього пластуни мали свою бойову техніку, свій досвід і мистецтво" .

Крім вміння битися будь-якою холодною зброєю або голіруч та добре стріляти, досконало знали вони мистецтво фортифікації, мінну справу, вміли управлятися з гарматами - (Еріх Лясота писав, що в козаків всі вміють стріляти з гармат, тому не треба наймати окремих гармашів [25, с.18]); в разі потреби були вправними моряками, піхотинцями або кавалеристами. Крім того факти свідчать, що пластуни були дуже високоосвіченими на той час вояками. Адже як би не старались окупаційні псевдоісторики представити січове лицарство як банду примітивих неграмотних селян, яким ліньки було працювати на своїх панів і вони втікали за пороги, факти говорять інше. В той час, коли в Московщині навіть царі не вміли писати і читати, на Січі існувала система освіти (січова і паланкові школи), козаки знали по кілька мов і володіли науковою мовою того часу - латиною, мали канцелярію і свою бібліотеку.

А інтерес до книги, до освіти серед козаків був такий великий, що вони не обмежуючись читанням на Січі, брали книги з собою навіть на риболовні заводи . До речі, ця січова бібліотека зберігалася в архіві Кубанського козачого війська, і лише в 1925 році радянська влада наважилася відібрати її в козаків. Тому на цьому фоні не виглядає дивним факт складення при розвідці Кубанських земель, наданих запорожцям для переселення, пластунським старшиною Мокієм Гуликом, який в той час займав посаду Військового Осавула, статистичного опису Кубані у формі табличної "Відомості" з короткими, але цінними даними і для науки, і для практичних цілей війська.

Аж через півтора століття вчені із захопленням константували: "Знаменито, що цей розвідник-статистик дав у 1792 році документ, складений за прийомами описової школи статистиків, що існувала в Західній Європі у другій половині XVIІ століття, на 16 років раніше, ніж надрукований був у Росії перший науковий твір по статистиці академіка Германа, перероблене ним на російську мову "для вживання в училищах Російської імперії" із відомої на той час праці - "Теорії статистики" Шлепера, статистика названої школи і талановитого батька публіцистики".

Тобто, якщо наші пластуни у науці випереджали навіть московських академіків, то можна собі уявити, який високий рівень наукових знань використовувався ними в ті часи.

 

матеріал з "Історія бойових мистецтв України" (Каляндрук) 

 

 
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 Наступна > Кінець >>

Сторінка 1 з 9